Назва «Анабасис» навряд чи викличе у сучасного читача асоціації з подорожами. Однак ця назва перекладається лише як «сходження», а книга під такою назвою вважається однією з найвидатніших пригодницьких історій у всій літературі.

«Анабасис» — це і пригоди, і подорожні нотатки, і частково навіть політичний трилер, і тим цікавіше, що вся описана під цією назвою історія — абсолютно реальна.

Багато століть тому, у V столітті до н. е., перський цар Кір Другий воював за трон зі своїм братом Артаксерксом. Для цього він, на допомогу власній армії, найняв десять тисяч грецьких воїнів. Військо Кіра здобуло перемогу, Артаксеркс був розбитий — але сам Кір у бою отримав смертельну рану і помер, не встигнувши ні насолодитися перемогою, ні відпустити найманців назад до Греції. Греки раптово опинилися самі по собі в чужій країні, не знаючи, що робити і кому довіряти. Після загибелі Кіра й Артаксеркса трон узурпував знатний вельможа Тіссаферн, але чого від нього слід було чекати?

Один із грецьких полководців, Клеарх, вирішив домовитися з Тіссаферном і разом із кількома командирами вирушив до нього в табір — але назад не повернувся ніхто, і греки зрозуміли, що Тіссаферн їх зрадив. Ситуація ставала небезпечнішою з кожним днем. І ось тут раптово в історії з'являється молодий воїн на ім'я Ксенофонт. Він заявляє: кидайте все, беріть лише необхідне, ми підемо додому. Самі. Пішки. З цієї божевільної заяви й починається «Анабасис», «сходження» греків від непривітних перських гір до рідного й знайомого моря — Евксінського Понту (яке ми сьогодні знаємо як Чорне море).

Разом із кількома іншими воїнами Ксенофонт взяв на себе командування походом. Завдання було нелегким: шлях до моря перегороджували гори та місцеві недружні мешканці, а по п’ятах йшла перська армія, послана вслід за греками розлюченим Тіссаферном. Але шляху назад не було.

Спочатку греки йшли землями кардухів — войовничого народу, предків сучасних курдів. Кардухи нападали на прибульців на кожному кроці; будь-яка скеля, печера чи ущелина могли виявитися смертельною пасткою; за словами Ксенофонта, перська армія не завдавала їм стільки шкоди, скільки кардухи. Пройшовши через їхні землі, греки зітхнули з полегшенням — але не тут-то було: у горах випав сніг. Люди й тварини застрягали в снігу, похід практично зупинився — і саме в цей момент до греків наблизилася армія перського намісника. Здавалося б, надії немає: попереду гори, позаду злісні кардухи, з флангів — перси, і з усіх боків сніг та холод. Але, як це зазвичай буває, у момент найчорнішого відчаю грекам пощастило. Вони натрапили на гірське село, де їх, на величезне здивування, не засипали стрілами, а запропонували дах над головою, їжу та допомогу.

Вірменське нагір'я; приблизно таким ландшафтом йшов Ксенофонт із товаришами

Ось тут починається найцікавіша частина «Анабасису» з історичної точки зору. Греки зупинилися в гостинному селі й провели в ньому деякий час, тож у Ксенофонта була можливість усе розглянути й записати. Село знаходилося на території сучасної Вірменії, тут люди жили зовсім інакше, ніж у Греції, і здивований Ксенофонт залишив багато замальовок їхнього життя та побуту, таких несхожих на все, що він бачив:

«Будинки тут були підземними, з отвором, схожим на колодязь, але просторими, для в’ючних тварин були вириті входи, а люди спускалися вниз по сходах. У будинках були кози, вівці, корови, кури та їхні дитинчата…».

«Наступного дня Ксенофонт взяв із собою вождя села й вирушив [відвідати] Хірісофа (Хірісоф — спартанський воєначальник, друг і суперник Ксенофонта; сам Ксенофонт чомусь у всій книзі пише про себе у третій особі. — авт.). Щоразу, проходячи повз село, він зупинявся [щоб побачитися] з мешканцями, і всюди після прибуття їх приймали з усією розкішшю. [Люди] не відпускали їх, не накривши обіду, і не було місця, де б не ставили перед ними баранину, козеня, свинину, телятину та курку, а також багато хліба… І щоразу, коли хтось хотів випити за здоров’я іншого, вони підводили його до чаші й пили, нахиляючись, залпом…. Вождю села жителі пропонували право взяти все, що він захоче, але він нічого не брав».

Але найцікавіше, мабуть, свідчення Ксенофонт залишив про якийсь місцевий напій, який місцеві жителі дуже любили. Це перше античне свідчення про існування цього напою в Європі. Здогадаєтеся, про що йдеться?

«Також було… ячмінне вино у великих мисках. Ячмінні зерна плавали в ньому до країв, також у ньому були соломинки, одні більші, інші менші… Коли хтось відчував спрагу, він мав взяти ці соломинки в рот і смоктати. Напій був досить міцним, навіть при розбавленні водою, але дуже приємним на смак, якщо звикнути».

Відновивши сили у Вірменії, греки рушили далі. В одному з гірських перевалів їх наздогнали перси. Ксенофонт запропонував захопити найближчу гірську фортецю, щоб звідти контролювати перевал. З великими труднощами грекам це вдалося. Коли вони піднялися нагору, то зрозуміли, що це було не даремно: з вершини фортеці вони побачили довгоочікуване море! За легендою, неназваний воїн, який помітив удалині море, радісно вигукнув: «Талатта! Талатта!» — «Море! Море!». Цей вигук, був він чи ні, увійшов в історію — і його досі можна почути в абсолютно різних книгах (наприклад — несподівано! — у першому розділі «Улісса» Джеймса Джойса, один із героїв якого, за іронією долі, страждає на боязнь води).

Місто Трабзон (Трапезунд); за часів Ксенофонта воно виглядало трохи інакше

Прорвавшись через перевал, греки дійшли до Трапезунда (зараз це турецький Трабзон). Здавалося б, у Трапезунді, грецькому місті біля моря, їхній похід нарешті завершиться… Але на грецькій землі на них чекали інші труднощі — політичні. Проти Ксенофонта почали поширюватися звинувачення — розповідали, що він побив якогось воїна, і загалом як командир жорстокий і дозволяє собі багато зайвого. Почувши це, багато воїнів заявили, що з таким командиром далі не підуть. Ксенофонт домігся публічного розгляду, зумів спростувати звинувачення і відстояти свою репутацію, однак розкол серед греків вже було не зупинити. Після низки взаємних звинувачень Ксенофонт взяв із собою частину війська і вирушив на батьківщину.

Однак він не встиг як слід порадіти поверненню, як до нього дійшли тривожні чутки — решта грецької армії голодує! Жоден із місцевих правителів не погодився надати їм провізію, і голодні греки намертво застрягли на узбережжі Чорного моря. Ксенофонт, що повернувся, знайшов оригінальний вихід — він звернувся до фракійського царя Севта (Фракія — античне царство приблизно на території сучасної Болгарії). Він запропонував фактично воювати на його боці за їжу. Не дуже-то почесно, але що поробиш… Грецькі воїни суттєво допомогли фракійському царю розширити територію; натомість Севт планував в останній момент передумати і відмовити їм у виплаті, але Ксенофонт натякнув, що така сильна армія, як греки, здатна створити проблеми вже самому царю. Після цього Севт раптово розщедрився і не тільки забезпечив греків провізією, а й нагородив грошима. Через Фракію грецьке військо нарешті повернулося на батьківщину…

Карта Малої Азії з маршрутом, пройденим греками

Опис походу і всіх пригод займає у Ксенофонта цілих сім книг! «Анабасис» цінують за мову, докладні описи, пряму і ясну манеру викладу, а заодно за чудовий приклад роботи демократичної спільноти: протягом усього важкого шляху з Персії всі важливі рішення греки приймають спільно. Куди йти, як взаємодіяти з місцевими жителями, ухилитися від ворога чи прийняти бій — все це обговорюється на загальних зборах. І судячи з того, що греки благополучно дісталися додому, подолавши всі небезпеки, це працювало!

А ще це чудова історія про те, як важливо вміти брати на себе відповідальність, імпровізувати у скрутних ситуаціях, а головне — ніколи не здаватися. 

Женя Орінго