“Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба…”

– ці рядки знайомі з дитинства. Але, перший і найважливіший факт: мова визначає, де ми проводимо межу між кольорами. У давньогрецькій не було окремого слова для синього кольору. Наприклад,  Гомер описував море як «виноколірне» (οἶνοψ). Це не сліпота і не бідність мови: просто синій не здавався грекам окремою категорією, яка потребує імені. У мові хімба (Намібія) немає межі між зеленим і синім, але є п'ять різних слів для відтінків зеленого, які носії розрізняють блискавично, а носії англійської з великими труднощами. Мовна категорія буквально визначає та прискорює сприйняття кожного з кольорів.

Здавалося би, символізм кольорів – один з найбільш однозначних, відомих кожній людині з дитинства. Наприклад, “Чабан Отару Жене Зранку. Бачу Сіпає Фіалку” – одна з багатьох  фраз – підказок для швидкого запам’ятовування порядку кольорів веселки, знайомих з дитинства. Яких, як відомо, сім. Чи не обов’язково? Але справа ж у тому, що кольори та їх сприйняття людьми не є природними. Якщо ми кажемо не про оптичне явище, це виключно соціальний конструкт. 

Фізично веселка є неперервним спектром. Ніяких «7 кольорів» у природі немає. Просто Ісаак Ньютон у 1660-х роках вирішив поділити спектр на 7 частин. Частково тому, що хотів провести аналогію з 7 нотами музичної гами. Він навіть додав «індиго» як окремий колір, щоб вийшло рівно сім. Більшість сучасних фізиків вважають індиго зайвим, оскільки його складно стабільно відрізняти його від синього і фіолетового.

Тобто «7 кольорів веселки» – не культурна конвенція, освячена авторитетом Ньютона. Не факт природи. Найзабавніше: сам Ньютон, схоже, не бачив індиго як окремий колір, оскільки просто хотів красивої симетрії з музичною октавою. Тож мільярди людей протягом трьох століть «бачать» сім кольорів веселки, бо один геній бажав, щоб фізика рифмувалася з музикою.

Це, мабуть, найяскравіший приклад того, як авторитет і культура формують сприйняття буквально.

То,  як же насправді люди «бачать» веселку в різних культурах? Кількість кольорів залежить від того, скільки базових колірних термінів є в мові.

У більшості європейських мов їх справді сім, по класичній традиції, започаткованій Ньютоном. Але навіть тут є відмінності: в багатьох мовах «блакитний» і «синій» є одним словом, тому реально виходить виключно шість.

 Японський буддистський прапор ("goshikimaku") 

Але у Японії веселка традиційно мала 5 кольорів. Сучасна японська культура під впливом західноєвропейської традиції перейшла на 7 кольорів, але старше покоління досі може сказати «5». Цікаво, що японська довго не розрізняла синій і зелений – обидва були аo (青). Тому на японських світлофорах «зелене» світло традиційно малюють із синюватим відтінком, і це офіційно вважається «зеленим». Це якраз про те, що кольори є соціокультурним конструктом. Традиційно знайомі для нас кольори світлофору – червоний, жовтий, зелений. Але це елемент суто європейської мови кольорів, який навіть у епоху глобалізації розповсюджений не всюди.

А ось у Китаї веселка налічує теж 5 чи 6 кольорів. Саме вони відповідають п'яти первинним кольорам традиційної китайської космогонії (五色: синій/зелений, червоний, жовтий, білий, чорний).

У деяких мовах Африки з двома базовими колірними термінами («темний» і «світлий») веселка є просто «світла дуга». Не тому що люди не бачать відтінків. Просто їх культурні традиції не вимагає  їх розрізняти. У народу бауле (Кот-д'Івуар) веселка традиційно вважається небезпечною твариною – тобто змієм, який п'є воду з річки. Кількість «кольорів» взагалі не є релевантним питанням.

У деяких культурах Меланезії веселка має всього 2 кольори: «теплий» (жовтий, помаранчевий, червоний) і «холодний» (решта).

Психолінгвіст Пол Кей провів класичний експеримент: показував людям з різних культур колірні чіпи і просив назвати межі веселки. Носії мов з багатою колірною лексикою проводили межі там, де їх «вчила» мова, а не там, де це фізично очевидно. Тобто ми буквально бачимо різницю між синім та зеленим, тому розрізняємо ці кольори.

А тепер, поговоримо про кожен з “базових” кольорів окремо, та його символізм у культурах різних країн.

Червоний – одним з найдавніших та “найсильніших” кольорів. Кармін, скарлатний, малиновий, вишневий, марсала та інші – ці відтінки мають дуже сильне емоційне забарвлення. Людське око здатне розрізняти сотні відтінків червоного, оскільки цей колір еволюційно був важливим для розпізнавання стиглих плодів та потенційної небезпеки. 

Його сприйняття коливається від божественної любові до кривавої агресії, залежно від географії та історичного контексту. 

Вінсент ван Гог «Червоні виноградники в Арлі» – одна з небагатьох картин, проданих за життя художника. Тут червоний передає спеку, осіннє згасання та важку працю 

Оранжевий, він же помаранчевий, він же жовтогарячий – це поєднання червоного та жовтого кольорів. Може асоціюватися з щастям, грою, задоволенням, силою та захопленням. Цікаво, що в Бельгії та багатьох інших європейських країнах другий сигнал світлофору часто помаранчевий, а не жовтий.

Фредерік Лейтон — «Палаючий червень» (Flaming June, 1895 рік) 

Жовтий колір — це безумовно, символ сонця. Але символізм цього дуже життєрадісного, теплого та виразного кольору цим не завершується. На Близькому Сході вважається  кольором успіху і процвітання, у Японії він є символом мужності й аристократизму, у Єгипті й Азії трауру та смерті, в Індії це прибуток й успіх у торгівлі. У Західній Європі жовтий означає радість і щастя. У Китаї йому надають священного значення, адже це колір імператорського вбрання. 

 Вінсент Ван Гог «Спальня в Арлі» (Bedroom in Arles, 1888 рік)

Зелений колір часто асоціюється із природою, спокоєм,  зеленню дерев і трав, оновленням життя. Але одночасно він може мати негативний сенс. Наприклад, це заздрість, майже містичне “отруєне” сонячне світло”, розклад та занепад усього живого. 

Клод Моне — «Ставок з лататтям» (1899 рік)

Синий колір – дуже виразний, має велику кількість сенсів. Довгий час у багатьох мовах світу не було окремого слова для синього кольору. Синій став сприйматися як самостійний і важливий колір значно пізніше за червоний чи чорний. 

Кацусіка Хокусай — «Велика хвиля в Канаґаві» (1831 рік)  

Індиго у живописі – традиційно колір сутінків, містичного досвіду та глибокої води. У середньовічному європейському мистецтві індиго замінювало дорогий ляпіс-лазур для зображення одягу святих і знаті — символізуючи одночасно смиренність і божественну владу. У японських тканинах aizome та африканських adire індиго символізувало захист і чистоту. 

Ель Греко — «Краєвид Толедо» (1596–1600 роки) 

Фиолетовий колір в живописі до появи синтетичних барвників у 1856 році був найдорожчим кольором. Тирський пурпур добували з тисяч морських равликів, тому носити його могли лише імператори. Це найбільш короткохвильовий колір, який людське око здатне розрізнити, тому він часто сприймається як межа реальності. 

 Клод Моне — «Руанський собор» (серія, 1892–1894) 

А як же чорний та білий? Це не тільки Інь та Янь, світло і темрява семантично.

Наочна схема, що пояснює фізичне походження чорного та білого кольорів

Чорний є кольором-домінантою. Він одночасно важкий та дуже елегантний, урочистий та драматичний. 

 Едуард Мане — «Бал-маскарад в Опері» (1873) 

Білий колір в оптиці є поєднанням усіх кольорів спектру веселки. Ісаак Ньютон довів це за допомогою скляної призми. Він розклав біле світло на спектр, а потім за допомогою другої призми зібрав його назад у білий промінь. Символізм цього кольору – це чистота, абсолют, в якомусь сенсі tabula rasa.

Джеймс Вістлер — «Симфонія в білому №1: Дівчина в білому» (1862) 

Як бачите, дійсно сприйняття сенсів кожного кольору буквально залежить від того, звідки саме дивитися. 

Наталія Крюковська для Орінго