Чого тільки не навчили європейців стародавні греки — музики, скульптури, демократії, філософії, одним словом, усього, що має вміти культурне суспільство. Але головне — вони навчили нас сміятися! Та ще й так якісно, що їхніми ідеями ми користуємося й сьогодні.

Загальновідомо, що театр у більш-менш звичному для нас вигляді винайшли античні греки. Також загальновідомо, що спочатку в грецьких театрах ставилися виключно трагедії. «Трагедія» в грецькому розумінні слова — не сумна п'єса, де у героїв все погано, а майже сакральне дійство, що зображує сцени з відомих міфів. Те, що грецькі міфи самі по собі досить сумні — інша справа… Як би там не було, трагедія була піднесеним видовищем.

А ось комедія — зовсім інша справа. Вона походить не від священних містерій, а від веселих пісень і танців на честь Діоніса — сміливих, розкутих, часом відверто непристойних. Трагедія зображувала богів і героїв — комедія зображувала звичайних людей у дурнуватих і дивних ситуаціях. Комедія спочатку була класичним карнавалом, під час якого звичний світ перевертався з ніг на голову. Подібні «перевороти» є практично у всіх народів і культур. Але греки не були б греками, якби не придумали нічого нового! І вони придумали: вони почали показувати в комедіях реальних людей.

На фото: сережки «Театр Діоніса»

Тут варто зробити невеликий відступ і пояснити ситуацію. Насправді про грецьку комедію ми знаємо небагато. Більша частина того, що нам відомо, — це відгуки та згадки сучасників. Наприклад, відомо, що сучасники вважали знаменитого комедіографа Арістофана м’якшим, ніж його суперник Кратін, але різкішим, ніж Евполіс. І ми змушені вірити їм на слово, тому що до наших днів дійшли лише твори Арістофана, а прочитати Кратіна чи Евполіса для самостійних висновків ми, на жаль, не можемо. Про багато речей можна лише здогадуватися за згадками та натяками — зокрема про шлях розвитку комедії. Непрямі згадки дозволяють нам припустити, що комедія, як і трагедія, спочатку була релігійним дійством, а потім почала дедалі сильніше віддалятися від релігії. А потім хтось із авторів придумав, що в комедії можна висміювати не світовий порядок у цілому, а конкретних людей, їхні дії, звички, філософські погляди та політичні уподобання. Кому саме спала на думку така ідея, і чи був він один, чи ж це нововведення винайшли відразу кілька авторів — невідомо. Відомо лише, що найбільшого успіху досяг Арістофан.

Незвично серйозний Арістофан на портреті I століття н. е.

Якби Арістофан дізнався, що його п’єси зараз вивчають в університетах і захищають за ними дисертації, він би точно написав з цього приводу комедію. З усіх античних комедіографів Арістофан — найвідоміший. А ще — найзухваліший, найгостріший на язик і, ймовірно, найбільший любитель нецензурних виразів. У своїх п'єсах він не соромився і вигадував такі витончені лайки, що деякі з них досі не можуть точно перекласти. А ще Арістофан прославився тим, що дуже точно, впізнавано і часто образливо зображував у комедіях своїх сучасників.

Строго кажучи, в античній комедії часів Арістофана так було прийнято. Комедія часто являла собою «трагедію навиворіт»: у трагедії боги та герої здійснюють подвиги, страждають, досягають катарсису разом із глядачами, а в комедії цілком реальні драматург Евріпід або політик Клеон лаються, б'ються, потрапляють у дурні ситуації та викликають у глядачів замість катарсису напади реготу. До речі, зазвичай комедії йшли на сцені відразу після трагедій, що, як ви розумієте, посилювало ефект. Мішенню для насмішок міг стати будь-хто: архонт, поет, воєначальник, суперник-драматург (дуже часто!).

Сцена з комедії на червонофігурній вазі (не до такого античного живопису ми звикли, так?)

Але не варто думати, що за глузуваннями в комедії обов’язково ховалася особиста неприязнь. Арістофан у п’єсах час від часу жартує над самим собою — наприклад, висміює власну ранню лисину. А ще іноді перетворення когось на комедійного персонажа могло слугувати попередженням. Наприклад, у знаменитій п'єсі Арістофана «Хмари» один із головних героїв — Сократ. І він там показаний, м'яко кажучи, не в найкращому світлі. Ось, наприклад, як описані в п'єсі філософські пошуки Сократа:

Учень

Раз Херефонт, сфеттієць, запитав його,

Якої думки він про комариний спів:

Комар гуде гортанню чи гузницею?

 

Стрепсіад

І що ж сказав про співи комарині він?

 

Учень

Він пояснив, що комарине черево

Вузеньке, й через це повітря з силою

Крізь нього тисне до проходу заднього.

Вузьким пройшовши ходом до розширення,

Воно із гузна гучно виривається.

 

Стрепсіад

То комарине гузно — це сурма якась?..

Грецька театральна маска

Легко подумати, що Арістофан відчував особисту неприязнь до Сократа. Однак, за свідченнями сучасників, Арістофан і Сократ, навпаки, були друзями! Навіщо ж писати про друга в такому дусі (та ще й знаючи, що він прийде на виставу)?.. На момент постановки «Хмар» у Сократа вже були неприємності в Афінах, і Арістофан це знав. Швидше за все, така відверта насмішка була попередженням — дивись, як тебе сприймають люди, будь обережним, стримай філософські пориви — інакше справа може обернутися зовсім не комічним чином… На жаль, як ми знаємо, Сократ попередження не послухав.

Якось не хочеться завершувати історію про комедію на такій сумній ноті. Ось ще один уривок із «Хмар». До Сократа приходить відвідувач і з подивом виявляє філософа в гамаку під стелею:

Стрепсіад

Сократе!

Сократоньку!

 

Сократ

Чого, недовгоденку мій?

 

Стрепсіад

Скажи мені спочатку, що ти робиш там?

 

Сократ

В повітря лину і про сонце думаю.

 

Стрепсіад

Ти й про богів міркуєш там у кошику?

Хіба з землі не краще?

 

Сократ

(поважно й урочисто)

Не здолає ум

Збагнути речі понадземні правильно,

Не знявшись вгору витонченим розумом,

В таке ж тонке повітря не полинувши,

З низин угору дивлячись, нічого я

Не бачив би.

Землі бо сила спраглої

До себе вільгу думання притягує.

Те саме відбувається й з квасолею.

 

Стрепсіад

Невже?

То думка тягне вільгу і квасолю теж?..

Мораль: якщо не занадто захоплюватися, корисно іноді брати приклад із Сократа й відривати ноги від землі, щоб не стати надто серйозним і важким. Погоджуєтеся?

Женя Орінго