Не буває незначущих подорожей: навіть якщо відстань долається невелика й триває подорож усього декілька днів, все одно це подорож. А для подорожі що треба? Треба збирати валізу! 

Сьогодні мені важко пригадати, як саме відмовилася від пригод та нових вражень. Звісно, аргументи були самі залізобетонні, як і мій типово-харківський упертий характер. Після пригод навесні 2023 року, коли я за вісім діб з великою сірою валізою змоталася до Братислави на десятиріччя онука і повернулася до Харкова у повному емоційному й фізичному роздраї, подорожувати розхотілося...

Та й обставини складалися настільки малосприятливі, що валізи були не на часі — спочатку дозволити собі відпустку не могла, а далі вже й думати заборонила. Добровільно замкнула себе у колесі, яке мужньо крутила щодня з ранку до ночі: багато війни, мало радості, багато робот и, мало грошей, багато обстрілів, мало енергії, багато роздумів, мало відповідей, багато зобов’язань, мало можливостей.

Тик-дик-тик-дик… Біжи, Оленко, біжи!

Можливо воно так би й тикдикалося мені надалі, та минулого року сталася у Києві виставка «Орінго: Мистецтво срібних історій». І несподівано я почала подорожувати, ніби магія Скарбниці розблокувала колеса улюбленої жовтої валізи та примусила цокотіти серце у ритмі залізниці. Доля мене обвела навколо пальця і замість небажаної відпустки напхала купу робочих «що ж поробиш» відряджень.

Спочатку я дуже страждала, що залишаю місто й близьких без свого захисту аж на день, два чи три, швидко й не розслабляючись відбувала усі потрібні події, поверталася втомлена додому... "УЗ везе — і ти вивезеш!"

Але потроху, десь з екватору виставки, підступна жовта валіза почала нашіптувати свої умови: підказала дійсно вдалий готель, в якому не вимикалося світло, вода і вночі можна було нормально спати, накидувала різні ідеї, що я хочу побачити в Києві, і ці дві-три доби перетворилися на цілюще перезавантаження.

Навіть коли подорожі залізницею ставали усе складнішими, коли пригоди були не лише зі знаком плюс, ми з вірною валізою зберігали рішучість і оптимізм, бо складно сумувати з такою сонячною подругою. 

Виставка у березні закінчилася. Я рішуче попрощалася з Києвом і готелем, бо справ нібито більше не було, а я ж людина серйозна — нема чого шлятися без сенсу. Валіза пішла припадати пилом на горище. І десь за місяць я ментально постарішала років на десять. Нема чого хотіти — це завжди було моє найслабше місце. Зазвичай заздалегідь обкладаюся місточками в усі боки цікавості, тут же чогось проґавила цей момент та потрапила в пастку: усі проєкти закрила, нові не розпочала. 

Що робить моя втомлена доля, коли я каменем лежу на дні й намагаюся пробитися ще глибше? Доля дає болючого копняка, і от тоді вже можна на всіх образитися та рухатися далі. Так сталося й цього разу. Квітень сказав, що я ненормальна, навколо безліч цікавого й важливого, і мені обов’язково треба це чути та бачити. А ще квітень сказав, що не було жодного сенсу вижити, щоби маринувати валізу на горищі у чорному пакеті, а себе марнувати на дні.

Далі аніж до Києва поки що не мотаюся і за декілька днів повертаюся до Харкова. Жовта валіза малувата для довгих подорожей, а я тільки вчуся подорожувати у гармонії з долею, але маленькі пригоди висвітлюють великі задачі та грандіозні плани, тому щоразу я повертаюся додому трохи інша.

Або мені так видається, бо валіза вміє зачарувати легкістю руху. 

А які у вас улюблені валізи, друзі?

О.М.