Не існує готової мапи, де у країні натхнення сховані справжні скарби — ті образи, думки та відчуття, що конвертуються у непересічні речі, —  отже доводиться створювати цю мапу самостійно. Бувають такі місця, в які закохуєшся назавжди, і саме таким став для мене Ковнірівський корпус у Лаврі, де розташована Скарбниця Національного музею історії України. 

Не буду вводити в оману: я не помічала магії цих стін надто довго, бо вирішувала реальні дорослі справи, а не шукала якесь напівміфічне натхнення. Поки готувалася виставка, нерідко їздила до Києва, та часу озиратися навколо не було. Тільки у вересні, перед відкриттям, будинок мене зупинив (впала у дворі, а потім відсиджувалася у залі – ось тут історія була навіть з ілюстраціями). І от тоді будинок до мене нарешті зміг достукатися:

«Всередині Музею тихо та спокійно, майже нечутно гуде вентиляція, дихається легко і думається теж. Хоча стіни в будинку товстенні, вони не давлять, а заколисують — коли перестати бігти та зупинитися, починаються дива. Міцне світло, що йде ніби з самісінького центру Землі, наповнює душу та відкриває нове дихання. Наші предки якось вміли знаходити особливі місця для будування. За дві години, які я провела у спокої в музейних залах поруч з нашим ріднесеньким сріблом, вузли розплуталися. Усе, що видавалося нестерпно складним та болючим, несподівано розчинилося у віковому спокої мудрості. Додому я повернулася з відчуттям, що усе вже вдалося...»

Про наслідки виставки, яка знаходиться в чарівних стінах (у березні вже завершується), розповім трохи згодом. Сьогодні можу лише сказати, що рішення прийняти пропозицію і разом з Музеєм випустити в світ «Орінго. Мистецтво срібних історій» спочатку вважала помилковим і невчасним. Проте виявилося, що саме цей крок — найвдаліше, що я могла вигадати для Орінго, українського ювелірства і для себе особисто. А у споруду Скарбниці, Ковнірівський корпус, я закохалася настільки, що тепер ношу на руці його срібний портрет. 

Коли зацікавилася історією споруди, щоб зрозуміти походження потужної сили, виявилося, що триста років тому історія почалася з монастирської пекарні, де невпинно пекли хліб та просфори, пізніше до північного фасаду добудували книжкову крамницю, і тільки згодом будинку надягнули корону — звели горищні приміщення з впізнаваними бароковими фронтонами. 

Ім’я цій красі подарував Степан Ковнір (1695–1786), справжній майстер українського бароко. Його робота і життя були пов’язані з монастирем, у довідниках його називають підданим Києво-Печерської Лаври. Ковніра долучали до найскладніших робіт — від участі у зведенні Великої дзвіниці до укріплення печерних схилів, але саме Ковнірівський корпус став головним пам’ятником майстру, який вмів зі звичайного зробити казкове.

Завжди радію свідченням особливого українського таланту — створювати навколо себе світлу красу, навіть якщо це пекарня чи книгарня. Тепер у Ковнірівському просторі зберігаються, експонуються та досліджуються дорогоцінні українські скарби. І як же їм затишно у цьому позачасовому просторі… 

Не буду зараз переказувати усю історію будинку, багато цікавого про майстра і споруду ви можете дізнатися на сайтах Скарбниці НМІУ та Києво-Печерської Лаври, і навіть у нашому віртуальному турі виставкою — далі ще ми обов’язково повернемося до історії та сучасності Скарбниці.

А поки мені страшенно кортить показати вам мій скарб: каблучку «Київ. Скарбниця», народжену під час великої війни з не менш великих любові, радості та вдячності. Нехай вона покотиться з Харкова до Києва, щоби продовжилися історія, щоби не згасало світло традицій майстерності, щоби не міліли океани натхнення…  Дякую!

З любов’ю, Олена Маслова