Суто практично й з власного досвіду можу розповісти, чим утримую зозуленьку на місці останній рік. Звісно, інколи вона вистрибує з-під даху уночі, геть невчасно та хрипким голосом каже «кукуріку», але в цілому якось усе все одно значно краще, аніж могло б бути з урахуванням усіх обставин.

І одразу наголошую: цей досвід мій, а ваш може бути діаметрально протилежним. Головне, щоби досвід був і на п’ятому році повномасштабної війни ще щоби спрацьовували хоча б якісь прийомчики по збалансуванню буденності, бо людськи організми та мізки не створені для хронічного виживання без втрати якості життя. 

 Намагаюся не бідкатися і не жалітися на лиху українську долю, навіть коли інколи нестерпно. Не тому, що робити це не можна, просто немає сенсу мірятися з кимось по шкалі катастроф: кожну секунду наше становище у божевільному міксері світу змінюється і глибина занурення є нестабільною величиною. Але поплакати зозуленьці таки інколи дозволено, наприклад, над сторінками гарної книжки чи під проникливу музику. 

 Потрібно зозуленьці підкидати подзьобати щось смачне та незвичне, відходячи від стандартного плану. Якщо я, наприклад, існую у ювелірному вимірі, за нього потрібно виходити і шукати натхнення у вимірах інших мистецтв. Не все у ювелірності складається з дорогоцінних матеріалів та тонких технік, головне — ідея. От ідеї я також шукаю в книжках, музиці, картинах, архітектурі, біології та історії, а не в вже створених кимось прикрасах. Улюблена розвага останнім часом: знайти форми та образи, які ніхто раніше не відтворював у вигляді ювелірних прикрас. Зозулька страшенно задоволена, коли сортує міріади предметів і тоді нікуди не рипається. 

 І найважливіший досвід: треба віддзеркалюватися від інших людей, спілкуватися на різні теми, не втрачати досвід спілкування, обов’язково говорити вживу. Ми настільки усі заонлайнилися та дистанціонувалися ще з пандемійних часів, що навички простої живої розмови або ж правильної дискусії перетворилися на щось рідкісне й унікальне. Але саме у живому спілкуванні утворюється дивовижна магія, створюються бульбашки, які потім утворюють казкові виміри спорідненості душ. Вчора після засідання книжкового клубу в «Книгоукритті» запитала в учасників, чому їм подобається клубний рух і вийшла дуже цікава розмова про необхідність зустрічей та поєднання розумових зусиль.

На цю тему хочу побалакати більш розгорнуто, воно того варто. 

Отже, особистий досвід ментальної підтримки (до тижня проживання емоцій) можу резюмувати наступним чином: 

- поплакати можна, нити й скаржитися – ні; 

- щоби в голові не було дурних думок, там має бути багато цікавих та нестандартних задач; 

- якщо є можливість спілкуватися з людьми без технічних засобів зв’язку, за цю можливість треба хапатися. Ну і щоби спілкування було якісним, варто врахувати два попередніх пункти (не нити й бути цікавим співрозмовником). 

А який у вас є спосіб залишатися при тямі й рухатися вперед? Розкажіть, будь ласка. 

З любов’ю, Олена Маслова