Місто дитинства – це не обов'язково те, де людина народилася та жила з родиною. Про місто, знищене з мапи, але незнищенне в пам’яті, згадує пані Наталія – авторка статей Орінго, бібліотекарка-бібліографка та книгознавчиня.

Я народилася в Харкові, та прожила в ньому більшу частину свого життя аж до великої війни. Дуже сподіваюся повернутися. Але для мене є ще одне місто, яке є неймовірно важливою частиною мого життя. Де залишилася майже вся моя материзна. 

Це місто зветься Соледар. Я досі змушую себе казати про нього у минулому часі – хоча з січня 2023 року і доводиться.

“Непарадний”, тобто зворотній вид залізничного вокзалу, станція Сіль. Поруч з будівлею стоїть маршрутний автобус, що їздив до кожного поїзда. В народі звався “Газєлька”.

В іншому, мирному чи відносно мирному житті я би закликала – приїзжайте, подивіться!  Розповідала би про культурний проект “Шлях, позначений сіллю”, спелеосанаторій “Соляна симфонія”, зал, у якому грав симфонічний оркестр на глибині 190 метрів. 

“Соляна міць” у кожного в пам’яті залишилася своя. Кристали солі, соляна фігурка “Полярний ведмідь” та фігурка “Рибка” (на жаль, не пережила дорогу цілою – очікує на реставрацію)

Зараз же я розповім вам про Соледар мого дитинства, якого не знайти у віртуальних екскурсіях, енциклопедіях чи у новинній стрічці. 

Маленьке шахтарське місто серед донецьких степів. Дуже прагматичне, як і більшість міст, містечок та сіл Донеччини. Але на відміну від міст вугілля, там нема териконів та в’їдливого вугільного пилу. Соледар влітку – це вітер, розпечений степ та пилюка, що іноді буквально висить у повітрі. А іноді і цілі пілові вихрики по дорозі. Бабуся розповідала, що бачила колись “перекотиполе”. Але я таке рослинне диво своїми очима не бачила, тож враженнями на жаль, поділитися не зможу.

В Соледарі не саджали пухові тополі. Тільки осокори з білою корою та сріблястим листям. Так що, чого не було – так це тополиного пуху. 

А ще осокори росли вздовж траси до залізничної станції “Сіль” та однойменного селища. Дуже дивна була дорога – з виду, звичайна асфальтована траса. Але біда в тому, що це був не асфальт, а бітум. Те ще “задоволення” було там що їздити, що ходити в літню спеку. 

Місто, де  директором єдиної  школи майже 40 років був мій прадід. Зауважу – української школи. Яка проіснувала до 1970 року, бо навіть важкохворий,  прадід працював, скільки міг. Після його виходу на пенсію в місті працювали вже 3 школи – але всі російські.

Де був виноградник моєї прабабусі. Тобто власне – невелика ділянка у місцевому садовому товаристві. Але ми в родині його звали саме “виноградник”. Виноград там справді був. А ще вишні, сливи, малина, облепиха… Та  фантастична персикова абрикоса. Дуже старе дерево, яке продовжувало рясно плодоносити навіть після того, як його стовбур буквално розчахнувся під час бурі. Дід підпер останню живу гілку великим обрізком металевої труби, і дерево продовжуєвало жити та радувати нас врожаєм ще  багато років. До речі, це була єдина деревина в нашому саду, на яку мені в дитинстві не дозволяли лазити. Зрозуміло, чому. Під нею дозволялося тільки сидіти, або обережно збирати абрикоси тільки з нижніх гілок.

 Де у будівлі Народного дому була найтепліша бібліотека мого дитинства – з книжками на всі літні, а іноді і зимові канікули. Де здалека  виднівся копр шахти, на якій працював електриком мій двоюрідний дід. Поруч з Соледаром – перепаханий артилерією окупантів цвинтар, на якому поховані майже всі мої предки по маминій лінії.

Юрчина гора, або частіше просто Юрчина – холми на яких стояли житлові квартали Соледару. Серед цих пагорбів  ховалося джерело з найсмачнішою водою, особливо влітку. Навесні ці пагорби були вкриті заповідною ковилою, цветіння якої – неймовірна краса. Більш давніша назва –“Юрчин яр”, по імені одного з перших поселенців, що жив там у другій половині XVIII століття. Але є ще й романтичне походження цієї назви – куди ж без цього? Є місцева легенда про дівчину на ім’я Юрчина. Яка у відчаї стрибнула з одного з пагорбів у яр, після того, як її назавжди розлучили з коханим. А срібляста ковила на схилах вирісла з її сліз, які впали на землю. 

А ще на схилах Юрчини можна було кататися на санках та на лижах взимку. Мене це оминуло, бо не так часто я приїздила до Соледару на зимові канікули. 

А ще, я жодного разу не була на екскурсії у соляній шахті. Бо воно ось, під ногами, кожен день. І часу завжди не вистачає, є інші справи. Потім, куди воно дінеться. Якось спеціально приїду. Але це "потім" так і не настало. І вже ніколи не настане.

Останній раз я була в Соледарі в червні 2013 року. Потім, на початку квітня 2014-го, ми вивезли звідти мою бабусю до Харкова. Продали квартиру, садову ділянку та гараж мого діда. І знаєте, що другим найважливішим ми встигли зробити? Так – спакували та вивезли до Харкова наш родинний архів. Найцінніше, що вже не відновити. Зараз він переїхав разом з нами на Львівщину. Яке неймовірне полегшення: ми встигли. Ми зберегли найдорожче і передамо далі.

Родинні архіви іноді зберігають дуже несподівані речі. Конверт від листа з одного міста, якого немає – до іншого міста, якого більш немає.

Я так і не покаталася на санках з Юрчини. Але я пам'ятаю ковилу – як вона хвилюється на вітрі навесні, срібляста і безмежна. І легенду про Юрчину, яка плакала – і сльози її проросли красою. Може, це і є правда про наші  міста, які переживають неймовірний біль: щось із них теж проростає. У пам'яті дітей, онуків, у родинних фотографіях, у цих рядках. Соледар нині існує тільки  у спогадах – поки ми про нього говоримо. І я говорю.

Наталія Крюковська для Орінго