У сиву давнину на високій полонині українських Карпат мешкав старий-престарий монах. Ані хати, ані одягу, ані повноцінної їжі – нічого він не мав. Жив у холодній гірській печері, що нагадувала хрест, уночі спав на кам’яних брилах, а вдень молився навколішки. Він жив настільки високо, що, здавалося, руками можна торкнутися хмар. А зігрівала й годувала його щира віра.
           Одного разу, заблукавши в горах, до печери монаха добрів купець. Він був багатою людиною, любив гроші та жінок, часто дурив та брехав. Цей чоловік настільки був утомлений довгими шуканнями шляху порятунку з гірських лабіринтів і загалом лабіринтів життя, що, побачивши монаха, впав перед ним і почав дуже плакати. Він розповів про себе, про своє гріховне життя – і, здавалося, його сльози не мали кінця-краю. І яким було здивування купця, коли краплі з його очей почали перетворюватися на срібні намистинки.
– Це – срібні сльози каяття, – прошепотів монах. – Збери їх у пригорщу і тримай біля серця. Вони підкажуть тобі дорогу додому та до вічних істин. А вдома зроби з цих срібних намистинок ланцюжок на руку. І відтепер твоя рука не робитиме злих справ, ти не знатимеш хвороб, але матимеш щастя.
Так і сталося…
            Невдовзі слава про монаха та срібні сльози каяття поширилася по всіх довколишніх селах. Долаючи далекі відстані через високі гори, до нього йшли всі, хто втратив сенс життя і заблукав у нетрях власних гріхів. Сльози каяття знов і знов ставали срібними намистинками, з яких робили ланцюжки і на пальці, і на руку, і на шию – залежно від того, хто скільки «наплакав». Ці прикраси справді були дивовижними: вони очищали життя, позбавляли хвороб, робили людей добрішими та чеснішими.
          І так би тривало, можливо, завжди, але один із володарів срібного ланцюжка наважився на гріх – вкрасти такого ж ланцюжка у власного брата, щоб переплавити на розкішнішу прикрасу – амулет, який би мав магічну силу. Проте тоді, коли вогонь червоними пащами перетворював срібну твердь на тягучу рідину, всі срібні ланцюжки враз почорніли. Блиск срібла перетворився на темінь – і як тому зарадити, ніхто не знав. Дехто намагався знову дійти до печери монаха високо в горах, проте ні печери, ні самого монаха так і не знайшли…
Лише з часом було винайдено способи очищення срібних виробів содою, сіллю, мильними засобами і ще бозна-чим, проте все одно такого блискучого і чистого, як сльоза, срібла вже не можна було знайти.
              З часом усі срібні ланцюжки зі сліз-намистинок було переплавлено на вироби з різними візерунками та різної форми, але слава про срібло як матеріал, що очищує та лікує, і досі побутує. Але срібло продовжує чорніти, а людина – впадати в гріх...