Вона  шукала собі серце… Бо те, що служило більше ніж чверть століття, в один із днів її насиченого коханням, світлом і добром життя – розбили…  Вщент…  На дрібнесенькі червоногарячі  друзки.  І світ в одну мить змалів, потемнів і захитався... Присівши біля купки осколків, перебирала їх у руках і не знала, що робити, – серце ж не склеїш! 

     А довкола вирувало життя, снували люди, заклопотані своїми проблемами, розтривожені своїми радощами, натхненні своїми мріями. І ніхто з них не помічав зіщулену маленьку Жінку, яка, присівши, вибирала з-поміж осколків найбільший, найгарячіший, найрідніший. І раптом побачила його – вогненно-гарячий, теплий, помережаний стежками минулого, а головне - дорогами в майбутнє, мабуть, був родом із самісінької середини її колись великого і доброго серця.  Біль загартував його, і осколок став твердим і міцним, проте він впізнав руки своєї господині, і від їх легких доторків гострі краї згладилися, стежки минулого потемніли і вкрилися паволокою туману, а дороги в майбутнє заясніли золотом і заіскрилися надією і таємницею.

     Жінка понесла у долонях саму серцевину своєї душі до знаного у тому краї Майстра, бо ж треба було якось прилаштувати частинку серця на грудях, не носити ж його весь вік у руках!!!  

     Майстер теж колись був звичайним Чоловіком, але круговерть життя і йому розбила серце, провела через терни болю і самотності до його головного покликання – бути  Майстром. І тепер він, наче Фенікс, щоразу відроджувався у своїх творах, вкладаючи у кожен із них маленьку частинку свого розбитого серця. А вона, ота частинка, починала самостійно пульсувати, тепліти, жити у його творінні і радувати тих, у чиї руки потрапляла.  

     Майстер одночасно побачив очі Жінки і простягнуте у її руках маленьке, безпомічне і беззахисне сердечко і відчув, що ця Жінка, як і він, пройшовши крізь терни, зберегла частинку любові, а тепер простягає її на тремтливих долоньках...

     Так натхненно і самовіддано Майстер ще ніколи не працював!  Він зробив для серця Жінки коштовну і міцну оправу, щоб ніхто й ніколи не зміг його розбити!  Ні, він не сховав його у металі, не закував позолотою, а лише сріблом своєї душі додав міцності, сили, загадки - Енігми... Бо він сам більше нікому і ніколи не дозволить його розбити!

     Так і живуть з того часу разом – Майстер і Муза, поєднані коханням і одним на двох серцем, щомиті, щогодини,  щодень розгадуючи найбільшу у Всесвіті загадку під назвою Життя.