В опитуванні «Орінгознавство 2024» ви могли бачити й питання загальноювелірні, які не лише про Орінго, а й про українську ювелірну галузь в цілому. Ці питання були потрібні мені для продовження упертої боротьби за омріяне свято — День українського ювелірного мистецтва і…

На щастя, про цей День з великої літери вже знають 235 з 281 респондентів, що підтверджує справедливість вислову «крапля камінь точить». Будемо продовжувати розповідати й далі про важливість цього свята усім, хто може нас почути.

Також ще старанніше та наполегливіше будемо давати на тих владоможців, в яких є можливість надати нашому Дню статус офіційного професійного свята. Хоча проблем тут, на жаль, дуже багато. 

Шлях до майбутньої маленької перемоги здорового глузду над бюрократичними ритуалами я вже розлого і зі скрінами описувала на порталі «Ювелірний літопис» у статті «День українського ювелірного мистецтва». Якщо ж описати усе це стисло, то наш лист в Адміністрацію Президента перекинули на Кабмін, з Кабміну його відправили в Мінфін, а вже з Мінфіну нас просто послали…

У досить обурливому листі нас послали святкувати День ювеліра разом з руснею 31 січня. 

Не зважаючи на те, що ніхто нічого з держбюджету не просив, не розібравшись у контексті проблеми — от просто послали у міфічний вимір, де на дорогоцінних нивах усього світу скачуть разом з єдинорогами безтурботні ювеліри, де нібито «…створені професійні асоціації та клуби, національні та міжнародні гільдії і організації, проводяться різноманітні конкурси та фестивалі ювелірного мистецтва». І навіть визнаючи, що «це вузьке коло професіоналів має свої традиції, яскраву історію та видатних майстрів», клерки з Мінфіну завершили зверхній лист-відписку так:  «Зважаючи на те, що українські ювеліри приєдналися до щорічного відзначення Всесвітнього дня ювеліра, запровадження окремого професійного свята ювелірів в Україні вважаємо недоцільним». 

А чому ж нашого листа скинули на Мінфін? Тому що Мінфін — єдине міністерство у складній структурі управління країною, яке має до нас офіційне відношення. До речі, здогадалися або знали усього 22,4% (51 респондент).

Так історично склалося, що в Мінфіні, десь дуже глибоко в нетрях, існує управління дорогоцінних металів, на сайті цей архаїчний осередочок контролю можна зараз знайти в розділі «Інші сфери державної політики». 

Колись це була дуже могутня структура, бо саме там вирішували, видавати чи ні ліцензії на роботу з дорогоцінними металами. Тоді усі ювеліри знали, що їх доля — у Києві,  ліцензію могли не лише не видати, а ще й потім відкликати за невиконання ліцензійних умов, які були відверто дурнуватими і не підходили для приватного бізнесу, бо дуже обмежували правове поле. Звісно, тоді процвітала корупція і ті ювелірні підприємці, хто починав до осені 2010 року (коли нарешті відмінили ліцензії на ювелірне виробництво і торгівлю), напевне ще пам’ятають прейскурант на різні дії навколо ліцензування та перевірок. 

Але наразі нас обмежує Закон України 637/97-ВР «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними», який підписав у листопаді 1997 року ще Кучма… Повна калька з радянських законів ледь тримається на латках безлічі змін, але все одно потребує від приватних операторів ювелірного ринку вести облік дорогоцінних металів та тримати стрій у пробах та клеймуванні. Більш детально про закон та його дурні обмеження я розповідала у дописі «Dura lex, sed lex».

А тепер відповіді на питання «Чи звертаєте увагу при придбанні ювелірних прикрас на легальність бізнесу та країну походження?»

Головний результат дуже гарний: 171 респондент обов’язково звертає увагу, що і в кого купляє. Також популярною була відповідь «Цікавлюсь, коли щось викликає сумніви» (95 респондентів), і це вже трохи складніше. Наприклад, популярні українські бренди, які можна побачити на різних відомих особах і в рекламі, не пробуджують у покупця жодних сумнівів, але дехто з них не вважає за потрібне виконувати обов’язкові українські закони.

Чому так? Усе просто — не клеймуючи, вони економлять час і гроші. Коли одні ювеліри з 2015 року вперто боролися зі збором при клеймуванні, але платили його, інші впродовж дев’яти років спокійно клали ці гроші собі в кишеню (або не тільки собі) й розвивали бізнес. Ніякої відповідальності, жодних проблем — роби що заманеться і потім все одно будеш героєм. Якби медійність наших модних брендів повернути хоча б на один градус у бік боротьби з дурним й старим законодавством, щоб усім не потрібно було клеймувати прикраси, щоб можна було ставити тільки власне клеймо та законно відповідати репутацією…

Але навіщо на це витрачати енергію, якщо можна мовчки ігнорувати закон і якось відмахуватися від незручних запитань. І це я ще промовчала про тих, хто за створеними владоможцями схемами клеймувалися в обхід офіційної картини, тим самим відгодовуючи ланки корупціонерів знизу й до верху. 

Так, у кожній сфері діяльності є свої підводні камені та корупційні ризики, їх треба чітко усвідомлювати і не давати їм розповзатися. Будь-яка справжня дерегуляція починається з самоусвідомлення підприємців та щирої зацікавленості споживачів у чесних суспільних договорах. Там же знаходиться й розквіт та успішність громадян та держави.

Ми з товаришами все одно продовжимо боротися за відміну обов’язкового клеймування — наразі розвиток ювелірного мистецтва в Україні стримується не лише жахливою економічною та демографічною ситуацією, а й кострубатими радянськими законами. Та до моменту їх легальної відміни будемо дотримуватися чинного законодавства, бо порядок в країні починається з кожного з нас, з кожної копійки сплачених податків та з можливості безстрашного пред’явлення обґрунтованих вимог до держави. 

Про ювелірне мистецтво та різні цікавинки з опитування ще далі буде…

О.М.