Традиційне есе вийшло у форумному форматі, тому тут йому і місце. Історія про те, як намагаюся не кипіти даремно і при цьому не замерзнути повністю. Погодьтеся, цієї зими в Україні це вкрай актуальне питання: як зберегти себе і бути нормальною, корисною людиною.
Почну з того, що у п’ятницю нам неабияк прилетіло за нашу в’ялість, невизначеність та й ба ще гірше: раніше ми толерантно ставилися до творчості Булгакова, і на сайті можна знайти матеріали, пов’язані з прикрасами з колекції «Дорога до світла». Почалося з того, що про наші прикраси одна блогерка висловилася гарно й захопленно, а потім раптом знайшлися знавці «вони там Булгакова продають», далі миттєво були витягнуті дописи з 2018 та 2021 року, а також знавці дали в’їдливу характеристику харків'янам, для яких ми це нібито робимо. Ну а далі стало зовсім погано, бо в мене не вистачило розуму промовчати...
День тоді не задався з самісінького ранку: прилетіли негарні новини про здоров’я близьких, зламалася моя єдина конячка-автівка і не змогла виїхати з лісу до міста, зірвалася безліч планів, а головне: не відповідали ті, від кого весь час чекаєш відповіді, тому скажу чесно — от точно була не холодна, а зовсім навпаки. І тут наш бренд звинувачують в тому, що ми ніякі, «за все добре – проти всього поганого», і досі не визначилися зі своєю позицією. А, ну і що не можна в одному місці поєднувати Булгакова та Багряного (до речі, підвіси «Дорога до світла» і «Світ-Всесвіт» народилися з ескізів однієї талановитої авторки, з різницею більше ніж у чотири роки)
Спочатку ми з Олею переварили фразу «не закликаю кенселити, але…», радісно матюкнулися та побігли в сайт прибирати зі сторінок посилання, які прогавили раніше. Коли минулого року пішла бурхлива суспільна дискусія, що він не київський письменник, а антиукраїнський, посилання зачистили, але десь щось при нашій інтенсивності життя та писання пропустили, звісно. Сама по собі «Дорога до світла» — образ дуже багатогранний і до фіналу «Майстера і Маргарити» ледве дотичний, через терени до світла є безліч можливих і неможливих шляхів, а браслет взагалі я присвячувала казці «12 місяців», яка була написана під час Другої світової війни, тому прив’язки прибиралися легко.
Проте бажання пояснювати гарячим людям як саме працює наш «Екслібрис» не було зовсім, тому тихо позадкувала й вилізла з фейсбучної битви трохи обідрана, хоча й не переможена, і зробила собі засічку на голові: треба нарешті навчитися мовчати та закотити нашу райдужну бульбашку подалі від ристалищ в кущі…
А потім знову здуру прочитала нові розгромні коментарі й око мимоволі виокремило не дуже точно наведену цитату з Біблії: «Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст», і так вона збіглася з моїм поточними сумнівами, що захотілося саме її витягнути на поверхню та розібратися.
Мабуть, усі знають про одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис) та про неоднозначність трактування цієї особливої пам’ятки пророчої літератури, написаної майже дві тисячі років тому. Цитату цю з одкровення вживають досить часто і майже завжди як характеристику людини, що не має чітких моральних засад.
Хоча Іоанн описував події навколо християнської церкви в Лаодикеї (античне вільне місто), де усе було так тихо й чинно, не було ні гонінь, ні утисків, ні розколів, що відчувши це благополуччя, церква почала деградувати. Ні з ким не воюючи, ні від кого не обороняючись, вона почала впадати в самовихваляння, яке Господь і викривав тими суворими словами.
Тобто соромно бути ледве теплим, соромно бути байдужим …коли усе навколо благополучно? А що робити, коли навколо пекло? Чи треба тоді кипіти? Або треба замерзати, щоб усі сахалися якомога далі?
В моєму культурному коді є дуже багато книжок, які наше покоління добре знає. Так, «Сад Гетсиманський» Івана Багряного я прочитала тільки минулого року, але Біблію читала уперше, коли мені було вісім років, а Булгакова – у двадцять років. Що ми могли читати, коли жили в зовсім іншій країні? Те, що тоді можна було прочитати. У прем’єрному дописі до підвісу «Світ-Всесвіт» я теж писала про обмеженість у виборі літератури:
«…Моє покоління не встигло побачити повноцінну українську літературу в шкільні часи, для мене це був один з самих нудних предметів, за перші тижні вересня читала хрестоматію, а потім до кінця учбового року сумувала над підручником. У шкільній та сільській бібліотеках співвідношення цікавих книжок українською до російськомовних було приблизно 1:20. Об’єктивно, читати мені українською майже не було чого, а так щоб читати з захопленням, з ліхтариком під ковдрою, тремтячими руками перегортаючи сторінки — взагалі не пам’ятаю.
Написала цю фразу і замислилася, а чи не виглядають мої екскурси у минуле, як спроби виправдання чисельних пропусків на книжковій поличці? Та може й так… Те, що я зростала і розвивалася, як особистість, не на рідній літературі, не завадило навчитися чітко розрізняти добро і зло, проте тепер, коли можу читати справжню українську літературу, з’явилося відчуття, що більшість життя мене просто ошукували. Відчуття дивне і сумне: ніби при народженні мене викрали з королівської родини, вчили розмовляти іншою мовою та зневажати свій справжній рід, а тепер очі відкрилися, прірва втраченого часу просто ошелешує, як і цинічність задуму викрадання дітей.
Так, наше покоління багато чого справжнього не прочитало, але тепер можна вільно надолужувати пропущене, було б тільки бажання. Тому коли я побачила в сесії згадку про «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, вирішила — ось вона, слушна нагода прочитати його роман»
Соромно мені може бути тільки якщо ніяк не змінюватися, не цікавитися тим, що раніше від нас приховували, забути те, про що баби пошепки розповідали. Наразі відкрито безліч можливостей для вивчення творчості українських письменників та митців, і я весь час знаходжу нові книжки, вчу українську мову, культуру, історію тощо. Загальна культурна база в цілому допомагає насолоджуватися вивченням нового, хоча я все одно розумію — наше покоління 50+ має в собі великий шмат культури минулої країни і фізично та ментально не зможе рухатися вперед настільки ж якісно, швидко й беззаперечно, як ті, кому зараз до тридцяти. Але мене це не дуже зупиняє на шляху оновлення ідентичності — якщо не робити нічого, то нічого й не зміниться, а я попри усі складнощі вірю в нормальне майбутнє України і своє майбутнє з нею пов’язую.
Так що ж там в нас з температурою?
Круги Орінго, які віддзеркалюють сутність творців і тих, хто до кругів приходить, не є гарячими або холодними. Вони не є швидкообертаючимися або надто вібруючими, вони не новостворені та не випадкові. І в давніх кругах можна знаходити щось таке, чого ми з вами сьогодні ніколи не скажемо й не подумаємо, бо то минуле. Але як виправити все минуле, як зробити вигляд що його не було?
Чомусь пригадала зараз давню традицію жінок з нашої родини — вирізати з фотографій обличчя чоловіків після розлучення, робити вигляд, ніби його й не було. В мене й досі сховані вцілілі фотографії прадіда, діда й татка, які тягнула до себе, коли знаходила в коробках, бо в родинних альбомах лишалося порожнє місце. Мої ж чоловіки, навіть самі невдалі та руйнівні тимчасові супутники, усі залишилися з нормальними пиками, бо як не псуй знімки, в моєму житті вони були. Мабуть і в цьому також вилазить на поверхню моя ледветеплість та несхильність до канонічних пристрастів.
Та й фіг з ним, аби не охолола. Краще я буду ззовні м’якою, теплою і з не надто чіткими принципами, щоб біля мене можна було спокійно посидіти, про щось несуттєве побалакати та й піти далі, аніж тицятиму кожному в очі розпечену магму своїх особистих думок про літературу, політику й життя.
Принципи й думки — це дуже гостра зброя, яку намагаюся носити не наголо, а приховано, і витягати тільки тоді, коли треба битися за сучасне та можливість майбутнього. А переписувати літературні пам’ятки та давні спогади — діло клопітке, енерговитратне і не дуже правильне. Хоча при цьому ми досить спокійно прибираємо в архіви прикраси, які можуть бути тригерними для когось (писала ще минулого року і в коментарях питали, що це за «деякі прикраси, які новачки можуть зрозуміти не вірно»). І це теж прояв нашої теплоти і непринципової позиції: краще заздалегідь прибрати, аніж потім намагатися пояснити стурбованій спільноті, що час пливе тільки вперед і ми не виправляємо наше минуле. Як щось побачите в прикрасах таке, що потрібно сховати — пишіть в особисті, буду вдячна.
Отже не соромимся бути теплими, друзі. Нам треба винайти дорогу до світла, щоб гідно проходити скрізь шипасті терени, повз страшних вершників Апокаліпсису, перемогти і жити далі.
Зимовий настрій або температура душі