Є давнє беззаперечне правило створення повноцінних прикрас: спочатку потрібно добре розуміти, про що саме вона буде розповідати, а вже потім надійно прив’язати зовнішнє до внутрішнього.  

Коли відбуваються сесії в клубі ювелірно-літературної творчості «Екслібрис», зазвичай я знаю автора-героя майбутньої сесії та більшість його книжок. Якщо раптом в процесі обговорення випливає щось маловідоме, але дуже інтригуюче, швиденько підчитую і заповнюю пропущені місця. Наприклад, так було з древньогрецькими міфами на сесії №10 і деякими п’єсами на драматургічній сесії №13: вимушено довчалася декілька вечорів, щоб краще розуміти ідеї ескізів. 

Неймовірному проекту «Екслібрис» у березні виповниться вже п’ять років, на щастя, до автоматичних навичок ще діло не дійшло, але є вже якісь вбудовані професійні засоби швидкої обробки даних — листаючи сторінки, уявляю якою може бути прикраса і що ми про неї скажемо, бачу бажані камені та навіть ваші відгуки, а потім прислухаюся до відчуттів. Відкрию таємницю: дивлюся через ці магічні окуляри на кожен ескіз. Інколи буває, що дуже гарні, деталізовані ескізи мовчать, а декілька схематичних ліній, просто доданих до опису, можуть заспівати таку чарівну пісню, що аж серце стискається…

Цього складного літа ми з командою перезавантажили «Екслібрис» і повторили сесію по улюбленим українським книжкам. Ох, яка ж потужна була ця сесія! Мені довелося читати набагато більше, ніж звичайно, бо про деякі твори українських письменників чула уперше. Моє покоління не встигло побачити повноцінну українську літературу в шкільні часи, для мене це був один з самих нудних предметів, за перші тижні вересня читала хрестоматію, а потім до кінця учбового року сумувала над підручником. У шкільній та сільській бібліотеках співвідношення цікавих книжок українською до російськомовних було приблизно 1:20. Об’єктивно, читати мені українською майже не було чого, а так щоб читати з захопленням, з ліхтариком під ковдрою, тремтячими руками перегортаючи сторінки — взагалі не пам’ятаю. 

Написала цю фразу і замислилася, а чи не виглядають мої екскурси у минуле, як спроби виправдання чисельних пропусків на книжковій поличці? Та може й так… Те, що я зростала і розвивалася, як особистість, не на рідній літературі, не завадило навчитися чітко розрізняти добро і зло, проте тепер, коли можу читати справжню українську літературу, з’явилося відчуття, що більшість життя мене просто ошукували. Відчуття дивне і сумне: ніби при народженні мене викрали з королівської родини, вчили розмовляти іншою мовою та зневажати свій справжній рід, а тепер очі відкрилися, прірва втраченого часу просто ошелешує, як і цинічність задуму викрадання дітей.

Так, наше покоління багато чого справжнього не прочитало, але тепер можна вільно надолужувати пропущене, було б тільки бажання. Тому коли я побачила в сесії згадку про «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, вирішила — ось вона, слушна нагода прочитати його роман. 

Супровід до ескізу виглядав так:

«Є книга, яка насправді вперше в юному віці спонукала мене замислитися, запитати себе: хто я? Хто такі українці? Що таке Україна? Чому моя країна століттями йде найважчим шляхом ...

Ця книга - Сад Гетсиманський Івана Багряного. До нього жоден український митець не торкнувся мого серця, не тримав його у своїх долонях. Щоб зрозуміти, хто ми, треба прочитати Сад Гетсиманський. Це важка книга, але й книга-легенда, книга-молитва, книга-спів. У ній стільки душі і сили, стільки світла і туги, стільки Бога. Я читала крізь сльози і весь час питала себе: звідки ця непереборна сила? Звідки йде вона, попри всі страждання і муки Голгофи, попри всі зусилля цих огидних пекельних ворогів навкруги.

Як зважити себе і свою душу, на яких терезах. Як зберегти її чистоту і силу, звідки черпати, з яких джерел. Де шукати Бога (в собі?)

І знову ця книга актуальна як ніколи. Ось уривок, в якому одне з цих бездонних джерел, звідки герой черпає, як з містичного світу:

«Спогади... (Ах, хто ж то так прекрасно грає?!) ... По огорожі ходить шепіт і млость у темряві весняної великодньої ночі помежи столітніми дубами й липами.... І та ніч великодня, той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації... Ущерблений місяць, зачеплений за хрест дзвіниці, висить шкереберть. Через нього пролітають кажани й хрущі і, десь стукнувшись — либонь об шиби освітлених вікон собору, падають на білу латку піску, на білі мармурові плити надгробків під мурами церкви. А вони — маленькі романтики — йдуть по ограді, побравшись за руки, — чотири маленькі брати, один другого менший, — крадуться крізь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до таємничих шепотів, приглядаються до таємничих тіней, рухомих і нерухомих, що виповнюють весь навколишній світ, такий незбагненний, такий загадковий, де геть згубилися межі між реальним і нереальним. Але вони не шукають тієї межі, вони навіть не підозрівають її існування. Для них весь світ здається реальним і то реальним саме через свою фантастичність, світ з відьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий світ. Світ-казка. Світ-всесвіт. Тісно притискаючись одне до одного, вони кружляють по ньому помежи столітніми дубами, через смуги світла від освітлених вікон собору. Десь угугукає сова в синіх нетрях ночі, і здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком місяця. Тоді вони ще міцніше беруться за руки й біжать...»

Навіть у найважчі часи ми завжди звертаємося до найщасливіших спогадів, нашого патронуса в битві проти темряви."

*******

Роботу Наталії Олександрівни (Natasha Dziuba) «Світ-Всесвіт» обрала до втілення у срібло, навіть не дуже дослухаючись до внутрішнього голосу, який нагадував, що книжку я ще не читала і можливі вкрай складні варіанти з реалізацією задуму. Можливо, якби я знала тоді, що на мене чекає, сьогодні б ви цього есе і не читали, але цікавість та ще щось невловиме тягнули мене вперед, у темряву знайомого з опису життя Ісусу Гетсиманського саду і невідому пастку іншої, значно ближчої у часі історії Харкова.

Нагадаю, коли обирала ескізи, за вікнами ще був теплий вересень, мама в реанімації починала потроху впізнавати своїх, в душі вібрував переможний ритм очищення нашої Слобожанщини від окупантів, у повітрі відчувалося піднесення і перемога здавалася чимось зовсім близьким, тому я й не боялася починати складні книжки. На тлі гарних новин це виглядало приємним розширенням кругозору, тому я підійшла до початку шляху без будь-яких підготовчих досліджень. От ніколи не повторюйте мою помилку, будь ласка. 

Перша спроба взяти штурмом «Сад Гетсиманський» з екрану смартфону зав’язла в складних реченнях та розлогих описах кожного руху думки та тіла головного героя, Андрія Чумака. Я вирішила призвичаїтися до манери автора за давнім перевіреним рецептом — узяти іншу книжку, наприклад пригодницький роман «Тигролови» зі шкільної програми. «Тигроловів» проковтнула без проблем за два дні, з радістю змалювала там відсилання до попередніх подій, вирішила, що стиль Багряного вже приборкано і повернулася до читання «Саду…».  Діло не йшло зовсім. Спробувала слухати аудіокнигу для створення зв’язку з героєм, але не могла потрапити в правильну швидкість: на 1 мені було вкрай повільно і я засипала, а на 1,5 голос читця звучав комічно. 

Ось і жовтень з темрявою, а я все ніяк не знайду дороги в той сад під Елеонською горою… Тоді довелося замовити паперову книжку. Пишу «довелося», бо не могла знайти гарні видання. Перше прочитання п’ятисот сторінок зайняло десь тиждень. Важко, складно і потрібно було утримувати свою увагу майже силоміць. Потім поясню, як важливо читати правильно надруковані книжки. У моєму першому примірнику з видавництва учбової літератури рядки майже злипалися, тому одночасно я читала три замість одного і навіть використовувала лінійку, щоб звузити поле. 

Книжка не викликала якоїсь там великою любові, але таки дала потрібну інформацію для роботи над підвісом. Перекладаючи ескіз у завдання для 3д-макета, щоб Юля Нікіфорова могла його швидко створити і я закрила сесію повністю до початку нової, уперлася в малюнок терезів, який розуміла і не розуміла одночасно. Звернулася за порадою до авторки ескізу: 

Оринго 29.10.2022 - 14:15

Наталіє Олександрівно, вітаю!

В мене є питання по ескізу "Світ-всесвіт". Опишіть мені якось більше роль терезів, будь ласка, бо усе інше я бачу легко, а терези мені спокою не дають.

І не прибираються з композиції, і міста їм нема...

Треба більше деталей, щоб могла продовжити.)

З повагою, Олена Маслова. 

Natasha Dziuba 31.10.2022 - 00:37

Вітаю! Дякую, що звернулися! 

Так, мене теж непокоять терези. І тепер здаються зайвими... Може, справді прибрати? Або зробити зовсім схематичними, як графічний символ?

Символічність задумувалася традиційна, (баланс, зважування...) по-перше, біблійна: "мене, мене, текел, упарсін". Коли золоті літери з явилися на стіні вавилонського палацу короля Балтасара, і йому розтлумачили їх: "Бог зважив тебе, Балтазаре, і твої вчинки занадто легкі".

Ще мотив з єгипетських міфів, коли душу (серце) померлого важили на терезах, вона мала бути легше, ніж пір’їнка істини.

*******

«Ого…», — подумала я і пішла до біблейської історії. Завдячуючи Григорію Савичу, трохи просунулася у розумінні Біблії, бо раніше намагалася читала її не як базу, з якої усе зростало, а швидше як посібник до дії. І от нарешті це були правильні окуляри для читання: саме з біблійних образів Багряний створив фундамент, на якому збудовано роман. Він узяв знання про любов і зраду, які вивчено було ще з дитинства і розповів свою власну історію з Каїном і Авелем, з Юдою і тією чашею страждань, яку доводиться випити людині на самоті.  

Коли склалися в голові сутності героїв роману, виникла цікавість до біографії автора. І тут мене чекало нове одкровення. Роман виявився дуже автобіографічним і події, які я вважала відносно художніми, відбувалися в нашій реальності минулого сторіччя. Навіть імена та прізвища учасників подій Іван Багряний зберіг у пам’яті для роману, який написав згодом і вже в іншій країні. 

«Сад Гетсиманський» вийшов у Німеччині в 1950 році, задовго до «Архіпелагу ГУЛАГ», який набагато популярніший в усьому світі. В Україну роман повернувся вже після розвалу радянської імперії, може тому й найсильніше свідчення проти способів боротьби зі свободою пройшло повз багатьох людей. Не хочу порівнювати «Архіпелаг…», який читала ще підлітком, з «Садом…», який знайшов мене у зрілому віці. Мабуть, сьогодення війни дуже допомагає зрозуміти усе правильно якнайшвидше, та все одно шкода, що одночасно з Солженіциним я не мала змоги дізнатися про історію Івана Багряного. Напевне, я б не стала іншою людиною, проте деякі речі в своєму місті б намагалася зробити іншими…

Щодня моя дорога лежить повз одну з двох, описаних у романі, в’язниць НКВД. Тепер я знаю це і знатиму назавжди. Десь там, за стінами приємного охряного теплого кольору, людей катували за те, що вони просто люди. І це досі не всесвітній музей радянських тортур, а реально працюючий заклад… 

На іншому місці подій, катівні НКВД у центрі міста, що було зруйновано під час Другої світової війни (разом з тисячами в’язнів спалили самі енкаведісти), є табличка про закатованих там польських офіцерів, бо їх поховання знайшли у лісі школярі, не можна було замовчати міжнародний скандал. Так, можна знайти деяку інформацію в архівах і книжках, але вона не системна. Науковці, які розповідають про історію України і Харкова, хоча й не завжди вміють заволодіти увагою авдиторії настільки, щоб донести сутність поведінки радянської влади, яку наразі чітко копіюють росіяни, та їх можна теж знайти.

Але чи достатньо усього цього для перегортання сторінки «нє всьо так одназначно» в головах людей без особливих внутрішніх питань? 

Чи достатньо в країні тих, хто розуміє, як приходить на землю зло і що воно робить, щоб наша країна мала змогу розвиватися і квітнути?

Чи вистачить досвіду поточної війни та наочних руйнувань Харкова для того, щоб більше ніколи наш зв’язок з культурою, історією та людяністю не перетворювався на павутиння?

Та чи потрібно читати страшні книжки, коли навколо коїться ще страшніше?

Особисто мені здається, що без повного переосмислення людяності, суспільності та державності, без повноцінної освітньої програми, без справжньої підтримки прав і свобод ми, українці, знову і знову сповзатимемо під бік ненаситної великоімперської потвори. Свідомість не росте сама по собі, але вона є в «Саду Гетсиманському» та інших наших важких книжках, які вкрай потрібно читати через біль і небажання. 

До речі, дуже вдячна київському видавництву «Віхола» за серію «Неканонічний канон», тепер збираю наше харківське розстріляне відродження. Чудово зроблені книжки, з душею і розумом, з правильним папером і версткою сторінок. І головне — з ключами до прочитання, що суттєво скорочує час підготовки до сприйняття. Додам, як буде світло, дві книжки до Таємної кімнати, щоб ви теж могли спробувати (за бажанням). 

Підвіс «Світ-всесвіт» ми таки зробили. В ньому багато від ескізу Наталії Олександрівни, від мого особистого досвіду читання та відчуття міста теж щось додалося, а ще "Світ-всесвіт" дуже великий, в ньому вистачить простору для всіх і для всього. Він в нас такий дивний, поза усіх класифікацій, дуже мовчазний, кремезний і несподівано ніжний...

Він про справжню віру і чесну пам’ять, 

про вчинки та причини, 

про каяття і прощення, 

про людей і бога,

про складні книжки та їх читачів…

Коли я минулої ночі дочитала «Сад Гетсиманський» удруге зі сльозами, відпустила Андрія Чумака до його братів і до світанку не могла заснути від бурі, що не вщухала в душі. Як же багато років мені не траплялися такі книжки! 

«…Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком… І вони йдуть… Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись, доти, доки її не перейдуть.

І в одного з них завжди звучатиме в душі “Місячна соната” Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну, — незалежно від того, чи про це думав той, хто її творив»

З любов'ю, Олена Маслова