Одного разу я зробила дуже дивний вибір, як для людини, що зазвичай страшенно не любить стикатися з тіньовими сторонами людської (під)свідомості та ніколи без нагальної медичної потреби не стимулюватиме вироблення жовчі у коментаторів. Але, з іншого боку, створюється щось особливе і гарне, а усе справжнє завжди створює тінь…

Так, це я про колекцію «Чарівні міста України» 

Два роки тому крізь історію створення каблучок, що були присвячені Харкову та Одесі ніби пройшов промінь осяяння — я чітко побачила майбутню колекцію з 25 каблучок, по одній на кожен регіон України. Побачила, як вони складаються разом, утворюючи незриму срібну мережу, як потече між ними струм спільності… Це був дійсно амбітний план — спробувати поєднати нашу втомлену країну за допомогою срібла, найкращого провідника. Щиро вірю в силу слів та срібла, тому продовжую рухатися далі, можливо амбітний задум здійсниться вже цього року. 

Хоча про внутрішній зміст колекції розповідати трохи зарано, треба доробити ще сім каблучок, тому сьогодні — про те, що відбувається навколо вже існуючих вісімнадцяти. 

До бажання йти за променем ідеї додалося бажання зробити цю колекцію, виходячи лише з власного «почуття прекрасного», тобто керуючись своїми методами пошуку потрібних споруд та їх переносу до срібла, не дослухаючись до порад. Складно пояснити, як змінюють відчуття гармонії у ювелірній прикрасі долі міліметрів, додані або прибрані штрихи, як інколи довго йти до слів «О, це воно!», коли бачиш модель. Ці слова — мій таємний наркотик, відчувши мить творіння один раз, хочеться повторювати це знову і знову. 

На хвилі осяяння навіть склала у 2022 році власну теорію «кільцегенічності», яка дійсно сталася у нагоді при проектуванні деяких з каблучок, але кільцегенічність просто теорія, не догма: головне ж не кого ти гукав, а хто озвався. Тому й почали з’являтися каблучки з поєднанням декількох споруд або каблучки з вежами. Якщо мені відгукувалася складна споруда, то з часом я знаходила спосіб скласти непоєднуване разом, бо найважливіше у цій колекції знайти саме ту точку приєднання до міста, а технічні складнощі потім так чи інакше подолаємо. 

Коли створюю велику колекцію, то важливо, щоб кожна прикраса була не лише гарна сама по собі, а й поєднувалася з іншими прикрасами — вони мають спільну історію і добре звучать у хорі срібних голосів. 

Можливо, тоді було б краще спочатку зробити повністю колекцію, не показувати окремі каблучки? Якби поточні обставини були іншими, а я б вміла зазирати у майбутнє, то може б так і зробила. Але маємо те, що вже маємо. Прем’єри каблучок відбуваються поступово й кожна прем’єра приносить мені якісь цікаві відкриття про невипадковість поєднання міст і людей. 

Характер кожного міста складається не лише з ритму його забудови, знакових подій, краси пам’ятників та географічного положення. Головне у місті — люди. Люди, які колись будували оспівані мною споруди, які зберігають їх всупереч часу (та іншим людям), які несуть у собі часточку міста всюди, де б не були.

Інколи люди дійсно можуть бентежити, особливо якщо розповідають про велич і перевагу рідного міста над іншими містами. Делікатно сформулюю так: якби їх енергію, витрачену на коментування, трансформувати в площину вдосконалення міського простору, Україна б перетворювалася на квітучій сад. Але від «обурено-розчарованих» також є користь — за останній час я нарешті навчилася не засмучуватися, а мовчки банити за ненормативну лексику, ігнорувати латентну агресію, а за бажання й відповідати, що маю право на вільну творчість у вільній країні, бо ніхто з мерій не фінансує створення моїх колекцій.

Також бачу, як деякі люди не помічають унікальних місць та особливих рис рідного міста й довкілля, бо колись їм розповіли — дивіться тільки сюди, бо це гарно і це ваш символ. Неодноразово відбувалися дискусії щодо обирання образів для каблучки, інколи люди змінювали свою точку зору, але частіше кожен залишався зі своєю думкою. 

Нерідко доводиться пояснювати, що для цієї колекції свідомо не обираю до втілення:

—  діючі церкви, бо це телепорти для інших зв’язків;

—  панорами міста, набережні, парки, бо вони не дуже підходять під загальний задум поваги до деталей; 

— повністю зруйновані або дуже пошкодженні споруди.

Це тригерні теми. Людям хочеться бачити рідне так, як вони його відчувають, і моє ввічливе «на жаль…» не завжди знаходить відгук. До тригерних тем відносяться також вибір міст (чому тільки обласні центри), порядок виходу каблучок, відсутність можливості замовити своє місто за індзамовленням чи отримати версію в золоті… І ще безліч варіантів незадоволень, які зараз наводити не буду, краще залишу їх на книжку спогадів про велике срібне будівництво.

Так, тінь від незадоволень існує і нічого з цим не поробиш, неможливо створити те, що подобається усім однаково. Але ця тінь потрібна, вона як оксидування на сріблі, лише підкреслює усе, що сказано і делікатно приховує те, про що промовчала. Коректна тінь робить пласке об’ємним, нагадує про дуальність нашого світу, а тінь некоректну досить нескладно змити з поверхні. 

Спільна риса міст та прикрас: для них головне, які саме люди обирають їх для себе. 

Бажаю усім приязного світла та дозованої тіні. 

З любов’ю, Олена Маслова