Сьогодні я розповім вам про деякі особливості нашого ювелірного виробництва у часи війни і дефіциту, та ще й в прифронтовому місті. 

Звісно, не про всі особливості, бо чого ото жалітися та скиглити? Живі, здорові, працюємо, потрібні людям — ось головне. Ну а тимчасова небезпека, а також розбіжність бажаного і дійсного – ніяка не драма, а звичайний життєвий фон. 

Про те, як зараз відбувається добування гарного каміння, вже розповідала раніше. Нагадаю, що для легального ввезення огранованого дорогоцінного каміння та Swarovski ситуація вкрай несприятлива, а місцеві огранувальники, які робили нам чудові кабошони, поки ще не працюють. 

Добре, що раніше багато чого куплялося за принципом «а ось це — під помідорчики», просто щоб було.  

Раніше завжди сміялася з продовольчих запасів моєї мами. Вона робила те, що робили ще до неї бабуся та прабабуся: купувала мішками цукор, крупи та борошно, складувала сіль, сірники та консерви, забивала щоосені погріб овочами та консервацією, заморожувала ягоди, зелень та м'ясо, робила тушонку, сушила трави для лікарських чаїв... Я хоч і посміювалася, але тихо – все привозила та допомагала з грошима, адже маму це так заспокоювало. Мені що, шкода щось для рідної матусі? Звісно, ні. А потім гримнув лютий з дикими чергами та порожніми магазинами. І мама відкрила засіки. 

Після цього я переглянула свої погляди формування виробничих запасів. Те, що раніше вважала своєю марнотратністю, тепер гордо називаю фамільною передбачливістю. 

Коли ми проводили експеримент з чотирма моделями каблучок, я трохи нервувала: що робитиму, якщо всі захочуть замовити ті камені, яких у нас немає і взяти ніде? Але замовлення прийшли так правильно і акуратно, наче ви вгадали, друзі. 

Ми змогли під час війни розпочати роботу та відправку майже без жодної прогалини у постачанні. Не було тільки цукерок-бджілок, але й тут питання з часом вирішилося. А колись я ж так сердилася на всі ці гори коробок та листівок, ящики каміння та витратних матеріалів, і думала, як зменшити запаси з чотиримісячних на одномісячні та заощадити хоч трохи. 

Так, після новорічних свят ми нібито готувалися до березневого сезону (хоча вже спостерігала падіння настрою в людей), але надії на свята не пояснюють мої спонтанні великі замовлення на австрійські камені та різні кабошони, які ми отримали у другій половині лютого, самісінько перед війною.

Ось така іронія долі чи раптовий напад інтуіції: цукор і борошно я не придбала, то хоч різних каменів наскирдувала. 

Але камені дійсно різні... Наприклад, майже немає парних кабошонів для сережок (по розмірам та насиченості). Тому я весь час маневрую з літотекою: після майже остаточної комплектації передвоєнних замовлень підбираю, чим поповнювати полички «У наявності», щоб було не нудно та різноманітно.  

Відкриття цього сезону — прикраси у рідних синьо-жовтих кольорах. Вибираю з наших запасів кабошони жовтого халцедону, сапфіріну, бірюзи тощо. Вигребла у постачальників камені з фасетною огранкою, що хоч трохи подібні до потрібних відтінків. 

Звичайні недорогі кубічні цирконії жовтого і блакитного відтінків у наших розмірах в країні вже скінчилися, бо не ми одні такі розумні, тому тепер приглядаюся до топазів та цитринів.

Попит на прикраси у такому сполученні кольорів вражає навіть мене, великого поціновувача яскравих барв — зробивши на ніч глядячи про них допис в Інстаграмі, отримала багато бесід і замовлень. 

Це я розповідала вам про гарний бік повсякденності, але є і більш складні моменти. 

Наприклад, ніде нема зеленого оніксу, та й з зеленими цирконами в «Белінду» починається криза. Сірі нано-камені відсутні у постачальників тощо, родоліти і аметисти залишилися лише за космічними цінами, та й усі камені, що треба було добирати на передвоєнні замовлення, неприємно здивували ціною. Тому на звичні таблички з каменями на сторінках прикрас під замовлення можна не звертати уваги — наразі нема жодного сенсу їх оновлювати. 

Закінчується в нас полотно машинного плетення на тоненькі ланцюжки (а ці підприємства не працюють) і кольори шнурків. Закінчуються технічні суміші для різних підготовчих процесів і навіть зіп-пакетики. Те, що не зникає — стає значно дорожчим.   

Такі перепони на виробничому шляху знаходяться усе частіше, одні - прогнозовані, інші — зовсім несподівані. Вони потребують невідкладних рішень, витрат чи обхідних маневрів, але я чомусь не жаліюся і не шкодую, а навіть радію. Коли виникають складні робочі питання, то це є вірна ознака живого бізнесу. 

Коли в нас щось скінчилося, то мабуть щось нове починається?

Коли нема звичних шляхів і кожен день проживаєш як перший і останній, то обов'язково за одним з поворотів колись знайдеться щось дивовижне і прекрасне.

Я в це вірю, як і в нашу неминучу перемогу! 

Олена Маслова