У традиційному щотижневому есеї  про повільне прозріння та уроджений природний фемінізм, який робить життя не легшим, але значно насиченішим, а також про суто жіночу творчість та про невипадково випадкові книжки. 

Усе своє свідоме дитинство я вважала, що хлопцям пощастило значно більше. От скільки себе пам’ятаю, була якась внутрішня невпевненість щодо власних можливостей та розподілу усього цікавого у світі… 

Для хлопців були значно кращі іграшки, наприклад, другу на новий рік дарували металеву модель залізниці, а мені – дурну пластикову ляльку, в якої навіть очі не закривалися. Хлопці могли вільно лазити по деревах і висіти вниз головою, але я була «ти ж дівчинка», тому мала просто ходити рівно та чемно посміхатися. Тому ще до школи я зрозуміла, що мені краще потім отримати покарання, аніж зараз не отримати задоволення. 

У радянській школі був чіткий рольовий розподіл: хлопці-вояки та дівчатка-санітарки (майбутні домогосподині й мами), мені ж хотілося не лише шити, а робити табуретки, не на танці ходити, а на дзюдо, і я уперто лізла зі своїм «А чого це мені не можна?», приходила не на дівчачі заняття, чим дратувала викладачів та маму з бабусями, бо де ж це бачено, щоб дівчинка так зухвало поводилася! 

Дівчатка у класі стандартно хотіли бути вчительками, виховательками й лікарками, і моє одкровення «хочу власний завод» висміяли так, що я навчилася маскуватися під «буду психологом», хоча це тоді теж було ще не модно і психолога не відрізняли від психіатра.

Сивочолий викладач суспільствознавства повторював нам свою мудрість, що «для дівчини головне ВУЗ – вийти успішно заміж» і закочував очі, коли я намагалася з ним дискутувати щодо свого бачення розвитку суспільства.

В усіх чарівних казках фінал був один: гарна Попелюшка і заможний Принц мали одружитися, бо інакше нащо це усе було…  А як немає принца — просто виходь заміж, бо що скажуть люди! 

А в художній школі казали, що дівчата вчаться, щоб малювати для себе чи вчити дітей, бо усі відомі художники — це чоловіки...  

Пишу це зараз і роздумую – а чи не перебільшую я раптом тотальну патріархальність суспільства перед розвалом радянської імперії? Ой, мабуть навіть недооцінюю, бо більша частина вражень від світу тоді ґрунтувалися на прочитаних книжках, тому й ті суспільні домовленості не надто на мене вплинули. 

В книжках доля чоловіків була цікавіша — пригод та можливостей значно більше, але й жінки були різні. Про покірних домогосподарок та робітниць заводу мені література якось майже не траплялася, на щастя. Тому й палітра ідеального життя збиралася за межами гендерних ролей.  Мені просто хотілося жити цікаво, займатися творчістю і якось ще заробляти гроші, щоб не залежати від чоловіка. 

Так, я й гадки тоді не мала, що доля дотягне мене до ювелірної справи і можна буде поєднати творчість та незалежність в одному вимірі. Коли тільки починала ювелірний бізнес, жінок-керівниць було настільки мало, що на нараді асоціації ювелірів я загубилася серед поважних чоловіків у дорогих костюмах і мене питали, з ким я сюди прийшла, а потім ще вислуховувала скабрезні жарти про роль жінок з трибуни від голови організації…  

Добре, що хоча б це вже у минулому. 

Але цей тиждень ми розпланували не завдяки спогадам про різні сумні та дратуючі моменти минулого. Просто знайшла книжку, яка захопила спочатку мене, а потім це захоплення розповсюдила на команду. 

Поясню, що значить «просто знайшла книжку». Є в Києві таке чарівне київське видавництво ArtHuss  - якщо бачу їх нові книжки про мистецтво, просто втрачаю волю. Після отримання посилки з книжками ніжно обіймаюся, але не читаю одразу, а ховаю до скарбниці. І коли в мене виникає складний настрій чи хочеться хвилинку спокою, йду до шафи та з заплющеними очима беру рятівне книжкове коло.

Минулого року так знайшлася автобіографія неймовірної Марини Абрамович "Пройти крізь стіни", яку я читала вночі, а потім ще перечитувала вдень. Якщо раніше я вважала мистецтво перформанса чимось зайвим та занадто відвертим, тепер я розумію —  усе наше життя і є перформансом, просто не завжди він настільки талановитий та змінює світ. Про цю художницю та її проекти хочу розповісти окремо. До речі, перекладав автобіографію письменник та куратор мистецьких проектів Олександр Михед, і зробив це дуже гарно, з повагою до кожного слова. Читаю зараз його книжку «Позивний для Йова», і поки що це перша хроніка війни, яку змогла впустити в душу.

А цього року до моєї руки потягнулася «Велика важлива книга про мистецтво (тепер і про жінок)», яку написала канадська дослідниця мистецтва Даніелле Криза.

Ой, ну що я можу сказати про цю книжку… Вона дійсно важлива та велика. Вона схожа на чарівний парк з квестами – варто було тільки перегорнути першу сторінку та почати подорож, як опиняєшся у Дивокраї й дивуєшся фантазії жінок, які творять на радість собі та людям. Про деяких мисткинь ми розповімо вам вже цього тижня, а зараз покажу розділ про творчість сеульської художниці Кайок Кім, яка для мене невловимо співзвучна з Мариною Абрамович, бо це не про звичне та статичне ювелірне мистецтво, а про невловимий дотик чогось особливого. 

На перехресті цих двох книжок знову виникла думка, що необхідно мистецтво досліджувати, описувати й аналізувати, бо без «пояснювальної бригади» багато важливого може пройти повз нас. І що дуже добре, коли досліджують сучасне мистецтво, ще гаряче й нескам’яніле, бо воно часто каже правду. Принаймні, набагато частіше, аніж сучасні політики та медіа.

Про жінок, мистецтво та відверту правду творчості ми й побалакаємо цього тижня. А від вас в коментарях хотілося б побачити згадку про творчість ваших улюблених мисткинь. За підсумками тижня доля подарує комусь щось вельми приємне. 

З любов’ю, Олена Маслова