Не виднілося на Землі спокою. Люди страждали через війни, хвороби, тривоги. Одні не мали чого їсти-пити, інші — де жити. Та й у матеріальному благополуччі спокою не було, душа боліла чи свербіла. А то й вмирала. Казали, що Зло тепер панує над нашим світом.

Та Зло над світом не панувало, не керувало й не надто переймалося. Для нього головне заняття — стати схожим на Добро так, щоб звичайна людина не могла їх відрізнити. Ба більше, щоб і бажання такого навіть не виникало.  
 
Різні. Усі такі різні. На різні голоси кричать так гучно від розпачу, болю, злості, страху. Люди кричать, плачуть, сміються. Кожен сам по собі. Зло задоволене, треба тільки приглядати: кожна людина пливе в своєму космосі, на своїй планеті. Куди, навіщо? Хаос. Зневіра. Цинізм. Марнотратство. Здирництво. Ненависть до чужих і своїх. Невігластво. Гординя. Скільки реп’яхів людина може одночасно навішати на себе? «Це століття може поставити рекорд», — вирішило Зло. 
 
Зло вміло маскувалося під абстрактні поняття — під щось велике й всесильне, під побутові складнощі, надто дрібні для ретельного дослідження, хоча насправді Зло було цілком матеріальне, В нього існували свої ритми, свої потреби та вимоги, тому носіїв для себе Зло мало обирати лише виважено. Якщо їхати не на тій конячці, силу-силену часу витратиш і все одно нікуди не доїдеш. Ні, конячка потрібна йому міцна, енергійна та затята, щоб бігла вперед сама й підстрибувала, щоб іншим око тішила й прикладом слугувала!

Як їх шукати? Зло вміло розгледіти свою конячку серед самих святих та божих, серед най-най… добрих, чемних, розумних, веселих, порядних, талановитих, працелюбних, гарних, замріяних — серед тих, в кого ніхто не шукатиме за плечима сірого вершника з порожніми очима. Так, легше було їхати на тих, хто зваблений бажаннями; на тих, хто сам шукає собі вершника. І таких навколо вистачало. Та Зло чомусь хотіло складних рішень, важких шляхів, щоб потім пишатися досягненнями. І одного дня Зло випірнуло з воронки часу та вирушило в люди. 

 

Від малого до великого, від смішного до страшного, від живого до мертвого рухалося Зло, уважно розглядаючи навкруги та принюхуючись.. Не тішили його традиційні крадії, зрадники чи брехуни — не давали вони розради й наповненості. А стародавні грішники зі своїми перелюбами й кумирами не цікавили зовсім. Зло знало, що панує всюди, але воно знало також, що попереду очікує поразка, якщо не вигадає собі нову, задиристу та гарну конячку. Нащо скупляти оті темні душі, якщо вони не вміють вигадати нічого нового? Тільки палац великий, більше ніж в будь-кого, грошей багато-пребагато, молоде тіло поруч і безсмертя, хоча хто їм його дасть, таким нудним та пихатим?

Зло відчайдушно мріяло про щось захопливе, але нічого з цих істот  вичавити не вдавалося ані страхом, ані лестощами, ані поганими прикладами. Пересиченість війнами та хворобами, смертями та ненавистю, коли живі заздрять мертвим, а мертві не розуміють, хто вони — Зло втомилося гратися цією кулькою, але було приречене на боротьбу.
 
Та клята вічна боротьба з невидимим Добром бісила Зло, але що вдієш? Це ж було єдине правило, що існувало на планеті споконвіку: «Роби все що завгодно, ніхто тобі не заважає, тільки інколи Добро прокинеться та теж щось як зробить!».
 
Так було й буде завжди — енергійне Зло землю тримає, усе гарно вирішує. А ледаще Добро десь керує хмарами, робить яскравим захід Сонця та інколи творить дива, коли вже зовсім незручно байдикувати. 3 одного боку — воно й непогано, бо нескладно переконувати людей, що Зло і є таке сучасне Добро. Хто зна як насправді повинно Добро виглядати? Може воно взагалі пінгвін рожевий?
 
Та з іншого… Складно грати партію в шахи самому з собою. Нецікаво, зовсім ніяк.

Зло гойдало й трусило землю, воно сподівалося, що ось ще трішечки — в Добра урветься терпець, воно прокинеться і почнеться справжня нова ера, шалена битва Зла та Добра, яку йому обіцяли колись і заради якої залишилося воно на такій провінційній ділянці всесвіту. Зло шукало собі таку армію, щоб Добро до нього саме прийшло.
 
Добро теж було у пошуках. «Треба робити щось постійно, інакше не буде балансу», — так воно себе шпиняло і щось трохи таки робило. На відміну від універсального та чималенького Зла, його вірного опонента, в Добра не було ані рук, ані фантазії. Так, воно таке важливе, таке усім потрібне, зовсім не мало уяви, бо завжди йшло за Злом, щоб врівноважувати та підігрувати.
 
А ще Добро дійсно не мало рук. Кожна його реінкарнація була то з лапками, то з ластами, то з крилами. Тому й шукало воно собі в помічники когось такого, щоб руки були з потрібного місця і щоб було бажання тими руками працювати не лише для себе, а й робити добрі справи різного гатунку. Хоча б за його невдалою половиною встигати прибирати…
 
Добро давно втратило зв’язок з поточною реальністю і вважало Зло рівним собі. «Так було тоді, коли нам в управління упхнули цю планету і досі нічого не змінилося", — думало Добро, коли мало бажання подумати.

Ну воно й нічого дивного: у Добра давно не було дзеркала, десь загубилося за непотрібністю, коли Добро було котиком. У тому дзеркалі Добро мало перевіряти, чи не надто багато на себе бере Зло та бачити, як саме вони вдвох виглядають для людей. Дзеркало правди — річ корисна, як не глянь. Якщо не забувати в нього дивитися.
 
Інколи Добро згадувало про втрату, хотіло розшукати на планеті те кляте дзеркало, але потім бачило нові витівки Зла й бігло шукати собі жертву на термінові роботи з порятунку життя. А чи багато кого зможе вмовити рожевий пінгвін? Проникливе Зло вірно відчувало кожне його переродження, легко знаходило, тому зустрівши таке диво, одразу знало, що саме треба робити. 

 

Мімішний пінгвін з ніжно-рожевим пузцем щось шепотів дівчинці на вушко, коли в контактний зоопарк завітало Зло. Розлючене від довгих пошуків. Зло швидко неслося над землею і пінгвін навіть зойкнув. Він наказав дівчинці бігти рятувати з підвалу голодних кошенят, а сам відскочив подалі від загорожі. Зло, на відміну від Добра, змінювалося рідко, тож впізнати у довгій похмурій істоті свого довічного опонента йому було не складно. 

«Ти ж що, тварино така… Ти що ж таке робиш?!», — волало Зло. І добре, що окрім Добра його більш ніхто не чув, а то точно б налякалися. Зло не мало можливості торкатися Добра, тому життю рожевого пінгвіна нічого не загрожувало, але спокій воно втратило — щось мабуть відбулося дивне, от навіть Зло пішло його шукати. Наробить фігні як завжди й нема терпіння дочекатися, поки Добро його наздожене та наведе лад. Хоча… Мабуть воно й дійсно надто довго затрималося в цьому милому парку, де такі щасливі діти й смачний чай. 
 
Розлючене Зло було не схоже саме на себе. Хоча на що воно взагалі може бути схоже? Добро неохоче потупотіло слідком за ним, щоб не створювати у парку якусь халепу. 
Міцні лапки полупотіли спочатку по травичці, потім по бруківці, аж раптом Зло підстрибнуло й полетіло. Його сумна сіро-зелена хламида заблищала ніби луска, рукави перетворилися в крила, і воно стрімко понеслося в темряву, яка чекала їх за лагідною блакиттю. Пінгвін теж летів, але набагато повільніше й перевальцем. Коли планета опинилася далеко внизу, Зло знову заволало: «Що це таке тут горить?!!».  

Добро примружило очі, по-капітанські прикладаючи ласту та ввічливо перепитало: «Перепрошую, а де саме горить?».
 
Після помітної паузи Зло прийшло до тями і стримано спитало, ретельно промовляючи кожну літеру: «А де ти зараз бачиш вогонь?». Добро знову глянуло на планету, знизало плечима і відповіло: «Всюди горить, тому й хочу пояснень, куди дивитися і до чого тут я… Ти ж знаєш — я нічого не підпалюю, чому воно горить?».

Цього разу Зло опанувало себе швидше. «Земля горить, бо я повинне підпалювати. І я підпалюю. Але ж ти повинне гасити!».
 
Добро дивилося вниз, на палаючу Землю, і не могло второпати, коли ж настав такий жах, якщо от тільки нещодавно було усе добре, люди не сварилися, щось будували, співали пісні. І отакої… Кліпнути не встигло, а тут таке лихо коїться. 
 
Летять ракети — розгризають будинки, запалюють небо й землю. Замість лісів — поламані уламки минулого, вирви замість доріг. Люди, які загинули. Люди, яких скалічено.
Люди без житла й надії. Люди без близьких. І війна без кінця й краю.

........

Добро спантеличено дивилося на Зло і навіть дзьоба не могло відкрити. «Як же так, тільки на мить відволіклося», — думало воно.
 
Під ними вибухала Земля. Яскравіше за зірки блимали пожежі. Плакали люди. Хтось кричав у небо, стиснувши кулаки, хтось голіруч розгрібав уламки. Палаюча лінія розлому не згасала і не рухалася. З розбитого миру лилася кров і струмки перетворювалися в ріки. Потім Добро подивилося вгору, намагаючись знайти очі Зла, аж раптом зрозуміло що над ним височіє лише коліно, а голова Зла десь на іншій орбіті, таким величезним воно стало, таким... переможним. У крихітного Добра потерпли ласти від поганого передчуття.
 
Коли їм обом віддавали під опіку цю милу блакитну планету, то дуже суворо наказували тримати баланс: не перетворювати землю в цукрову рожеву казочку, щоб люди продовжували вдосконалюватися і розумнішати під впливом різних викликів, але й не робити багато лиха, щоб люди не поховалися по печерам та під землю, щоб не перетворилися на нерозумних звірів. І для балансу на кожен добрий вчинок Добра Зло повинне було робити свій підступний хід, а на будь-яку капость Добро мало відповідати дзеркально і протилежно. То коли ж так сталося, що Зло скоро лусне від поживи, а Добро…
 
А кумедне й дрібне Добро ховається у шкірі рожевого пінгвіна, і вгамувати Зло йому нема чим, бо ці ласти зброї не тримають. 
 
Що ж буде, коли Добро зникне, а на Землі залишиться тільки Зло? Невже кінець цьому світові й треба буде починати знову? Мабуть їх вже більше ніколи не призначать вирощувати планету, варто лише поглянути на мікроскопічне Добро та велетенське страшне опудало. 
 
Та з іншого боку ці натовпи людей вже давно Добру були не цікаві. Коли усе починалося, воно знало кожну людину і кожну любило та розуміло, намагалося допомогти — багато чого тоді Добру добре вдавалося. Поступово людей ставало усе більше, розрізняти їх було усе важче. Улюбленці, яких воно виокремлювало з юрби, якось швидко проходили свій земний шлях, полишаючи по собі різні важливі винаходи, пісні, книжки, дітей, споруди, картини, закони й країни, а нові не видавалися гідними уваги. 

 
 
Так поступово Добро втратило цікавість до розвитку людства, бо не любило воно копирсатися у дрібницях. Краще створити казкові хмари над морем на світанку і нехай біжать надихатися й малювати. Справжній талант свій шлях знайде. Якомога більше їм усього гарного, смачного та веселого, щоб не було часу сумувати, воювати й Злу душу закладати. А саме — хамелю-хамелю і пити чай з чемними та добрими дітками. Проте стратегія Добра виявилася провальною.  

Зло щиро цікавилося своїми вірними конячками та плодами їх праці. Зло прораховувало кожен крок, діяло на випередження, створювало яскраві схеми розповсюдження своїх мислевірусів та планомірно засіювало Землю спорами, які колись зійдуть. Зло працювало щодня й щоночі, тішилося своєю геніальністю і весь час чекало, коли Добро зойкне та забігає навколо нього, даючи лад справам у свій манер. Не вдавалося цим двом протиборцям домовитися, тому й Земля сповзала у хаос. 
 
І от настали ті часи, коли сум та злість виявилися головними кольорами палітри людського життя. Зневіра — то Зло, співали митці, які заздалегідь відчували усе серцем.
Ложка дьогтю у діжці меду колись псувала смак, а от коли до діжки дьогтю додавали ложку меду звичайних радощів, смак життя чомусь не змінювався. Де воно?
 
Де воно, те кляте Добро, коли так потрібне? Де світло? У чому сенс життя, яке не варте нічого?
 
Якась сумна історія вимальовується. Сумна та безнадійна. Добро — ніяке. Зло — усюдисуще. Війна палає у різних куточках світу. Люди гинуть, життя ламаються, міста руйнуються…
 
Та скільки ж ще можна повторювати цей сценарій?!
 
Сіре Зло та рожеве Добро повільно повернулися на ревучу планету та присіли під величним деревом. Треба було щось терміново зробити, щоб повернути рівновагу й загасити пожежі війни. 
«А як ми це зазвичай робимо?», — спитало Добро. «Як припинити війни та повернути їх до будівництва?», — Добро продовжувало нанизувати питання, і поки воно бубоніло, Зло також намагалося пригадати, як їм вдавалося повертати світ на нормальні рейки, а головне — чому вони завжди зволікали, аж допоки не дійде до повної катастрофи. 
 
«Давай знайдемо когось нам у компанію третім!», — несподівано вигукнуло Добро і сплеснуло ластами. 
«Хм-м-м… А на біса нам хтось третій, ми що, самі не впораємося?», — роздумливо, проте цілком мирно, перепитало Зло.
«Розумієш, якщо ми не бачимо сенс, якщо не второпаємо, чому люди роздмухують і не зупиняють війни, якщо нам не відомо, чому люди кажуть одне, а роблять інше, нам вкрай потрібно знайти людину, яка нас зможе побачити та розповісти, як їй краще буде жити далі», — Добро навіть стало трохи більшим та помітнішим, коли казало це, і високо задравши дзьоба, переможно подивилося на Зло. 

Зло замислилося. З одного боку, все одно щось робити треба. Але як пристати на таку дурну пропозицію? Хочааа… Докрутивши цю ідею, Зло з повагою подивилося на свого опецькуватого супротивника — ідея була чисто-злодійська, як не крути. Воля однієї людини допоможе їм повністю змінити світ? І начхати їм на усі нації, релігії, переконання, звання і статки? Геніально! Зло навіть заздрість відчуло до Добра: сидить таке нікчемне чудо у пір’ї, а вигадує краще за нього.  
 
«Ну гірше вже не буде, мабуть…», — погодилося Зло, — «Чому й не спробувати порадитися з людиною? От тільки як ми знайдемо таку, що нас побачить?».
 
Оце дійсно було питаннячко… Люди не здатні очима бачити втілення Зла й Добра, деякі вміють бачити їх сліди у справах, ще менше тих, хто відчуває їх наміри. І ще — як спілкуватися з людиною, якщо вона не відчує себе рівною двом рушіям та вихователям їх цивілізації? 
 
Тоді Зло і Добро домовилися крутнути глобус (тобто Землю) і опинитися в довільному місці, а там вже йти в люди та чекати, поки їх хтось помітить. «А як ніхто взагалі нас не помітить?», — захвилювалося Добро, яке завжди було стурбоване, коли налякане. 
«Таке теж може бути», — Зло спокійно з ним погодилося, бо мало в умі на всяк випадок запасний план: обрати когось зі своїх конячок та передати йому своє бачення, тобто надурити Добро. Нічого дивного, що з таким трішечки безголовим Добром у Зла виросло дві голови. 
 
Вони знову піднялися у небо та разом крутнули Землю. І цього разу вони крутили її в один бік, не розгойдуючи. На Землі з усіх полиць посипалися речі, люди падали, але вже ніхто не здивувався, бо увесь час і так щось падало, гуркотіло, билося, лилося… Земля — надто гучне місце для нормальних створінь.

 
 
І ось вони приземлилися на Землю, яка вібрувала від їх спільних зусиль: гупнуло важке Зло, ляпнулося несуттєве Добро; дуже швидко планета повернулася до звичного стану речей та людей. Одні почали прибирати руйнування, інші побігли за зброєю.
 
Там, де опинилися Зло з Добром, усе в цілому виглядало непогано. Весняне сонечко світило, хоча й не дуже гріло, ніжне листя на деревах милувало око, пташки цвірінькали на всі голоси. Дуже вдалий день для вирішення питання життя і смерті. 
 
Довжелезне Зло пливло поважно й неквапливо, поспішати було йому нікуди: хто побачить таке неймовірно-неможливе серед весняного хаосу міста? Добро знов опинилося у незручному становищі, бо на один крок Зла йому треба було зробити двадцять, але приємне відчуття потрібності додавало Добру сил. Вони вешталися вулицями, зазирали в крамниці, профланували великим парком, але жодна людина не помітила ані похмурого сірого Зла, ані чудернацького Добра. Крізь них проходили люди і проїздили автівки — в тих, хто побував всередині сутностей, або псувався настрій, або з’являлися рожеві мрії, і перших було набагато більше, звісно. Нічогісінько люди не бачили, а тварини, які спостерігали за дивною парочкою непарних, людям нічого пояснити не могли.
 
Коли сутностям остаточно набридло вештатися, а нових планів так і не знайшлося, вони завернули у двір звичайного приватного будинку. Завернули випадково, але щось у тім місці було незвичне, ніби їх хтось погукав… Вони перетекли в будинок крізь гостинно прочинене вікно, і раптом Добро заплескало ластами — посеред кімнати стояло давно загублене ним дзеркало правди!
 
Дзеркало було у новій рамі, але це точно було воно, первісне й глибоке дзеркало, у якому видно душі людей, сутність речей, і навіть Зло й Добро в ньому віддзеркалювалися у повному обсязі. Перед дзеркалом з серветкою для прибирання стояла непоказна жіночка, абсолютно ніяка з точки зору як Зла, так і Добра. Вони обидва швиденько її просканували і зрозуміли: амбіцій немає, бажань великих теж, не гнівається і не радіє, просто витирає дзеркало від пилу. Що в неї не влий, нічого не проросте…
 
Ця жінка їм точно не підходила для задуму, проте дзеркало потрібно було забирати та заново вчитися їм користуватися. Зло рушило ліворуч, Добро підтягнулося праворуч, тепер треба було матеріалізуватися, одночасно узятися за раму і швидко втекти звідси разом із дзеркалом, а потім десь сховатися та подивитися в ньому чесну відповідь на їх спільну проблему. 
 
Заговірники тихо рухалися так, щоб не потрапити у дзеркало, аж раптом Добро вирішило трохи підстрибнути, щоб швидше дістатися, і на мить кінчик його довгого дзьоба мелькнув у правому нижньому кутику. На біду, саме туди й нахилилася жіночка з серветкою. Так уперше в житті вона зустрілася зі справжнім Добром. 
 
Навіть якщо краєчком ока хтось побачить у дзеркалі правди те, що завжди було приховане від очей — далі все незворотньо: ані розбачити, ані забути правду вже не вийде. Принаймні таке правило було в інструкції до дзеркала. 
 
Жінка вронила на підлогу серветку і уважно оглянула дзеркало. Як і раніше, там була кімната, була вона в кімнаті, хоча на себе жінка давно не дивилася, не було жодної потреби роздивлятися. Розчісувалася вона перед дзеркальцем у ванній кімнаті, охайність одягу перевіряла у дзеркалі біля дверей, а це стародавнє одоробло тримала як пам’ять, бо отримала його у спадок від прабабусі, а прабабуся, в свою чергу, ще від когось…  Мабуть, коштувало воно великих грошей, проте навіть у найскрутніші часи жінка не хотіла його продавати: їй здавалося, що дзеркало зростало разом з нею, змінювалося, і тому віддати його в чужі руки було так само неможливо, як відрізати частину себе. Хоча це були не сформовані думки, а відчуття…
 
І ось тепер вона бачила у своєму рідному дзеркалі щось дивне, схоже на рожевого пінгвіна. А ліворуч за нею майоріла сіро-зелена хламида, якої ще мить тому тут не було. «Хто тут є, виходьте!», — наказала жінка і доторкнулася до поверхні. 
 
Зло й Добро покірно вийшли, бо за домовленістю не мали права ховатися, якщо їх вже побачили. 
 
 
За спиною жінка побачила маленького розхристаного пінгвіна з рожевою грудкою, який ледве сягав їй коліна. Те, що було зліва, вона розгледіти повністю не мала змоги — це «щось» не влазило в раму. «Агов, я тебе не бачу, нахились!», — наказала вона. Злу довелося скластися у три погибелі і десь високо вгорі вона побачила око, пальці, довгий ніс… 
 
«От би дзеркало було б більшим, щоб я бачила усе», — побажала жінка. І дзеркало, звісно, почало рости, аж поки Зло не влізло в раму повністю. Жінка уважно їх роздивилася, а потім посміхнулася: «Який з вас кривий Інь-ян вийшов, красунчики!».  Дійсно, скручене навколо Добра Зло виглядало вкрай дивно і дуже кумедно. Страху в жінці не було зовсім, а от цікавість прокинилася та почала зростити. Вона бачила дві фантасмагорії у дзеркалі, вона відчувала легке гудіння холодної поверхні та зовсім не відчувала сили тяжіння. Жінка подумала, що або вже померла, або ж в неї галюцинації, але голос їй сказав, що з нею все добре і як тільки вона їм допоможе, вони підуть далі по своїм справам. З голосом краще не стало, проте хвилювання повністю вщухло. Хоча чим вона могла допомогти сірому велетню-потворі та крихітному пінгвінові? 
 
«Зараз усе пояснимо», — хором відповіли створіння. Першим, як і завжди, почало Зло. Воно пояснило, що як тільки десь виникає нова світла сутність, його місія — запускати процес руйнації: коли людина народжується, вона одразу повинна починати руйнуватися, інакше не можна буде зупинити її зростання у межах звичайних людських тіла й розуму.
«Ну вище за два метри мало який геній виростає, та й великі відкриття бувають не часто», — скептично промовила жінка.
 
«Хм-м-м... А ти уяви, що б у світі було, якби я не обмежувало кожного, якби одні зростали на п’ять метрів, А інші тільки на п’ять сантиметрів? Коли усі однакові, з ними легше співіснувати, погодься!», — Зло легко відкидало будь-які заперечення, мало воно таку надздібність.  
«Але ж усі зовсім різні, не буває однакових людей», —  жінка теж не планувала легко здаватися.
«Та це вам видається, що ви різні та особливі, а так — ніби травичка на галявині: уся рівна, зелена, шелестить…».
«Ну нехай так, не буду сперечатись», — жінка вирішила, що краще нове дізнатися від вічного Зла, аніж сперечатися з ним. Ба більше, з висоти його зросту усі люди мабуть дійсно виглядають як трава.

«А що ти робиш окрім обмеження зросту? Ти зі мною тільки після народження зустрічався?», —  продовжила допитуватись жінка. Коли ще буде шанс з’ясувати у Зла і Добра, де вони траплялися в твоєму житті? Зло трохи вагалося, та потім зрозуміло, що дзеркало правди обмежило його дар міфотворчості і що воно нічого не може зараз вигадати для жіночки цікавого чи заспокійливого, тільки розповідати так, як воно усе є. 

«Та нікого з людей особисто бачити мені не треба, за мільйон років налагоджено усе ідеально як конвейер: проїдеш крізь відмітки, на тобі поставлять потрібні штампи, пофарбують у потрібний колір,  а потім дотягнуть до потрібного місця. Звісно, якщо ти з нього десь не звалишся сама чи щось тебе з нього зіб’є. А потім за мною швидкість зростання благополуччя, ваші кумири й ідеали, бажання, зваби, стимули, тобто все те, що є у вас, людей, важливою частиною існування, те що вас розважає і тягне вперед… Також я відповідаю за хвороби, кризи й катастрофи», — поважно завершило Зло і глянуло на жінку. Вона дивилася на Зло заворожено і з недовірою, оцінюючи можливість дивного фріка настільки потужно впливати на її життя.
 
«Ну нехай так, ти можеш примусити мене щось робити, ти можеш стимулювати людей до виживання і гнучкості, ти даєш нам ідеали, але… АЛЕ ЩО ВЗАГАЛІ ТОДІ НА ЗЕМЛІ РОБИТЬ ДОБРО? Чому ти таке велике й могутнє, а воно дрібне й безглузде, і чому ви з ним ходите поруч?».
 
Обурене Добро почало підстрибувати, щоб стати більш помітним, але жінка й Зло не звертали на нього увагу. Зло вирішило продовжувати говорити правду.
«Без Добра, як противаги, Земля не існуватиме. Добро повинне вчасно гасити пожежі, рятувати постраждалих, стимулювати добрі наміри, створювати красу і малювати натяки. Добро — це знеболювальне, розумієш?».
Жінка посміхнулася: «О, так! Ти — біль і правда, воно — знеболювальне, люди — цукерки на конвейері, Земля — місце для гармонії, але що ви, красунчики, робите тут разом і навіщо вам, таким всемогутнім, потрібна я?»
 
Добро підстрибнуло якомога вище, хлюпаючи ластами і таки потрапило на очі жінці: «Я скажу, я! Це моя ідея була! Дайте мені пояснити нарешті! Нам потрібно дізнатися, як закінчити усі війни і як врятувати Землю, бо усе ж горить вже!».
 
Жінка остаточно розвеселилася, бо такі дивні були ці створіння та їх балачки і те, що відбувалося, подобалося значно більше, аніж прибирання: «До мене прийшли дві головні сили, щоб спитати як припинити війну? Одне розпалює, друге забуває гасити, а я маю вигадати, як це тепер припинити? То чому ж ви обрали саме мене?»

 
 
І тоді довелося Злу й Добру зізнаватися, що більше ніхто їх побачити не може, що ситуація вийшла з-під контролю, що планету вони не контролюють, що Зло не може припинити бути собою, бо світ зникне, а Добро ніяк не може за ним встигати... Жінка слухала уважно, не перебиваючи, аж допоки вони не змовкли. За вікном щось гупнуло, підстрибнуло дзеркало, здригнулися сили, жінка знизала плечима, і майже одразу заволала сирена.
 
«Ох, знали ви, красунчики, де й з ким про війну побалакати», —  промовила жінка і знову повернулася до заспокійливого протирання дзеркала, щось наспівуючи під ніс.
Десь завила пожежна автівка. Товстий кіт застрибнув на підвіконня та почав намивати лапу, видивляючись на відблиски пожежі та заходу сонця. Насправді, дзеркало не потребувало протирання, воно ставало кришталево-чистим щоразу, коли жінка підходила до нього. Просто за багато років  перетворилося на заспокійливий ритуал. Вона розмовляла з дзеркалом, знаходила у ньому відповіді на заплутані питання і мабуть тому й не надто здивувалася, побачивши сьогодні в ньому чудернацьких гостей.
Вона помітила, що Добро вже було більше котика, а Зло не згиналося під стелею, а було приблизно як дуже високий баскетболіст.
 
«Оце так дзеркало… Воно не лише віддзеркалює, а й показує справжній розмір. Та яке й таки ж дрібне це дурне Добро», — констатувала жінка й потягнулася до верхнього кута дзеркала. Вона вирішила, що спробує якось повірити в реальність того, що відбувається. Скільки разів вона питала себе, чи може зробити щось для припинення війни, жодного разу не знаходила відповіді, а тепер в неї є хоча б примарний, але шанс. 
 
Раніше в неї ніколи не було таких яскравих та дивних видінь. Навіть якщо це вже край і попереду лише божевілля, все одно треба спробувати знайти для Зла з Добром якусь ідею. Хоча й вони випадково до неї потрапили і бачить вона їх лише у старому дзеркалі…
 
Стоп… Тільки у дзеркалі? Вона подивилася ліворуч, побачила стіну, штори, вище — тріщини, які розходилися хатою після кожного вибуху поруч. Тіні ворушилися так, ніби хтось був, але нікого там не було й бути не могло. Праворуч на стулці лежав згорнутий рожево-чорний светр і не було ніякого балакучого пінгвіна. 
 
«Лідо-Лідо, боже-боже», — жінка постукала пальцями собі по лобі та засміялася. «Нікого, крім мене та кота, тут не було і не могло бути, тому що не існують в реальному людському світі концентровані Зло і Добро у вигляді живих створінь. Не існує жодного рецепту припинення війн по світу. Ну якби був такий рецепт, чи не використали б його миттєво? Ба більше, тоді б в світі така благодать настала: люди припиняли б жити лише у свій час, ніхто не хворів би, зникли злидні, катування, злочини…а люди б мабуть в янголів перетворилися? Так з нас і так роблять янголів. Злих і страшних янголів, які повинні тримати сторону світла. З війною так завжди. Хочеш — не хочеш, а треба змінюватись; допоки усі не переповзуть через кордон прийняття нової реальності, ця битва не закінчиться. І чим довше я відмовляюся вірити, що війна не лише поруч, а й в мені, тим довше мріятиму про якийсь чарівний спосіб її зупинити. Дійсно, досить фантазувати, треба вчити такмед та поповнити запаси їжі у підвалі…».
 
На цьому вона випірнула з довгих сумних роздумів, зітхнула і знову потягнулася до верхнього кутика. Треба закінчити ритуал та йти читати новини, де це гепнуло. Чомусь вона ніяк не могла дострибнути до верху, хоча завжди це не було проблемою. А потім чиясь рука взяла в неї серветку і легко протерла дзеркало зверху. Тепер нарешті жінка усе остаточно зрозуміла і втратила свідомість. На вікні загорлав кіт. 

 

Коли жінка нарешті розплющила очі, над нею нависали Зло з Добром, налякані не на жарт — з людьми завжди так важко порозумітися…  «Так, ми існуємо і ти можеш нас бачити", — почула жінка нудний голос десь всередині голови.

«Піднімись до дзеркала, ми — поруч».  Вона піднялася, доторкнулася до дзеркала і дійсно побачила нажахану парочку. Десь за вікном знову гепнуло, тіло та будинок здригнулися, а у дзеркалі завібрували дві химерні постаті. 

«Кумедні ви, потойбічні, знайшли де шукати миротворця — в країні, яку бомбардують» — і жінка невесело посміхнулася. Зло з Добром перезирнулися — дійсно, це ускладнювало обговорення. Але винахідливе 3ло знайшлося першим. Хоча перебування серед війни звужує кругозір та затуманює обрій подій, обізнаність жінки у тому, що таке безперервна війна, могла їм суттєво допомогти. Можливо, дзеркало у війні теж опинилося аж ніяк не випадково і навмисне їх сюди покликало? Може через цю жінку вони побачать нарешті, чи є шанси у цього світу та в їх споконвічного змагання, яке Добро весь час програє, але не визнає результати?
 
Отже, Зло прокрутивши усе швиденько в голові, м’яко промовило: «Війна палає не лише біля твого будинку, ми зараз покажемо тобі Землю такою, яку не побачиш з космосу, усі події одночасно. Відпусти себе на годинку і сама усе побачиш, а тоді може буде легше знайти рішення!».
 
Хто ж відмовиться від такої пропозиції? Жінка потайки мріяла про космічний політ ще з дитинства, але повсякденність давно перетворила мрії на плани. Коли ж війна закрила її у скляній банці очікування, навіть планів не залишилося... Тому на таку пропозицію жінка погодилася миттєво, просто одним ствердним кивком голови. Вона погодувала нахабного рудого кота, який ніби бачив Зло й Добро без дзеркала і однаково несхвально реагував на обидві сутності. Потім жінка прибрала дзеркало у нішу подалі від вікна і промовила кудись у стелю: «Я вже готова, що треба одягти? Там холоднеча мабуть?».
 
Добро захихотіло, але не зле — воно ж не якесь Зло. Зло ж напроти лишилося з кам’яним обличчям — те, що жінка настільки довірлива та легка на підйом, цього разу його не дратувало. Минули вже ті часи, коли від незговірливості воно отримувало додаткові сили, коли опір заряджав його та веселив. Наразі воно було вже настільки потужним, що нікуди було ту енергію пхати. Тому Зло відчуло до жінки щось на кшталт симпатії. 
 
Зло заспокоїло, що фізично вона залишиться в своїй кімнаті, а в космос полетить ії розум. Навіщо витрачати зайву енергію та нові дірки в озоновому шарі колупати. І жінка з ним погодилася. Вмостилася зручніше, запхала під бік свого нагодованого кота і кивнула своїм несподіваним супутникам, що вже готова.
Вони полетіли. Міцний сіро-зелений дракон зла, кумедна кулька з пінгвінячим  дзьобом і жінка у бузковому хатньому костюмі та капцях. Позаду жінки понісся спочатку й рудий кіт, але задивився на пташок і гепнувся назад, на диван, бо уяви в нього не вистачало.
 
Розкреслена червоними лініями земля не виглядала як звичайний глобус. Мабуть, ії супутники планували жінку здивувати цим моторошним видовищем, та їй здавалося, що усе це вона вже бачила: палаючу земну колю, хвилі божевільної червоної ненависті, сірі димні пустелі замість міст та селищ. І повсюди безліч дрібних мурах, які намагалися втекти подалі від розломів.
 
Потім земна куля посунулася під її поглядом і жінка зрозуміла, що червоні хвилі світлішають і зникають, землю вкривають кольоровими оксамитами поля та густі ліси, линуть за обрій охайні стрічки річок та доріг, заманюють до себе повітря легкокрилі вітряки — туди й намагалися втекти струмочки людей-мурах. 
 
Ось тут жінка нарешті здивувалася. Вона відчувала, що світ палає, світ труситься у страшній лихоманці, що горе панує всюди, а як глянути згори — так горить лише в деяких місцях, а поруч навіть диму не чути.
 
«А чому палає тільки в нас, а поруч — ні? Вам що, гратися більше ніде було?», — похмуро спитала жінка у Зла й Добра. Добро посунулося за Зло, бо не знало відповіді, а от Зло замислилося. І почало так, ніби підбирало слова: «Розумієш, воно якось саме репається у різник місцях, я нічого й спеціально не роблю. Запалення спочатку виникає, трохи лихоманить, а потім вже як в тумані — прорвало й понеслося. Де є зерна, там і горітиме».
 
Добро тож встигло поміркувати, тому поважно додало: «То ж люди самі роблять, мабуть? То ж не ми?».
 
 
Жінка ще раз окинула оком таку різну землю, нормальну та хвору, і раптом зрозуміла, що палаючу землю вона вже бачила у своєму дзеркалі, ще задовго до початку війни. Дзеркало стільки їй показувало, а вона списувала видіння на бурхливу уяву. Коли відчувала чиїсь наміри або думки, діагностувала у собі розвинену інтуїцію, ніби дзеркало весь час приховувало від неї свої таємниці.
 
«А пішли додому, щось мені тут не подобається», — сказала жінка, закрила очі й за мить вже була в своїй кімнаті. Поки її розум літав десь галасвіта, репнуло ще одне вікно, на підлозі лежали скляні візерунки з скалок, тягнуло димом.
 
«Так можна було і вчадіти, з цими вашими пригодами... Хто допоможе прибирати?».

Поки Добро шукало, де подівся кіт, а Зло забивало фанерою вікно, жінка задумливо перекладала скалки в малюнок, який був зрозумілий тільки їй, аж поки не засміялася — вона зрозуміла, що їй нагадує скло на підлозі. Це ж казка про Снігову королеву! І вона, як Кай у крижаному палаці, зі скалок складає слово «Вічність», навіть не помічаючи, що саме робить.
 
От як, цікаво, Андерсен зміг вигадати про зле дзеркало? Зле, криве дзеркало чорта, яке робило усе ще страшнішим, яке знищувало красу та було незмінним у кожній своїй часточці? Це ж як антагоніст її власного дзеркала...
 
Жінка рішуче змела усі скалки, винесла їх на смітник, де сяяла ціла кула скла, віддзеркалюючи небо, червоні спалахи та зорі, нібито це була ціла купа дорогоцінних каменів, а не звичайні биті шибки. Коли вона повернулася до будинку, то побачила там майже ідилію: Добро з котом гралися на дивані, а Зло прибирало з кутів стелі павутиння — для цього йому не потрібна була драбина. 
 
«Скажи мені, Зло, а в тебе не було випадково ніякого дзеркала?»
 
Питання жінки його спантеличило. Колись в нього дійсно було дзеркало. Це були з самого початку два важливих інструменти: його зле дзеркало, у якому усе було гіпертрофовано страшне та іграшкове дзеркало Добра, яке бачило лише добреньке, гарненьке й миленьке. Зло навіть здригнулося, коли пригадало те кляте люстерко, яке колись на мить і його показало.
 
У тому люстерку Зло не виглядало ні милим, ні приємним, ні потрібним. Воно виглядало дурним, пихатим та роздутим, а конячка, на якій воно їхало, здавалася мерцем... Кому б сподобалося таке бачення?
 
Мабуть тоді Зло й закинуло те дзеркало куди подалі, щоб ніколи його більше не бачити. Довго на землі працювало лише його дзеркало, аж поки дурні тролі його не розгепали найгіршим чином.... Після дзеркалотрощі Зло не могло його контролювати, як і тих людей, в яких потрапили уламки первісного Зла. Виявити розкидані зерна Зла можна було за допомогою іншого дзеркала, але його ніхто не міг знайти, принаймні до сьогоднішнього дня. 
 
Зло вже не мало жодних сумнівів, що цей день — важливий, вони не лише знайшли втрачене дзеркало, а й винахідливу співрозмовницю, яка шукає відповіді, не чекаючи на питання. До того ж його не дратувало Добро, уперше за тисячі років воно мало мету, спільну зі Злом та прислухалося до голосу розуму. Добро теж було задоволене важливістю спільної місії, чудовим досвідом спілкування з жінкою та котом, а також гарним станом дзеркала, бо у Зла такого не було.

А от жінка задоволеною не виглядала... Прожити стільки років, щоб опинитися спочатку посеред війни, а потім ще й у казці — це виглядало просто знущанням. Бабуся, яка залишила її у спадок це дзеркало, казала, що тільки наша порода, справжня мусаковита, може усе витримати, здолати, жити довго й щасливо, бо вміє приймати вірні рішення. 
 Ще бабуся казала: «Спитай у дзеркала». Казала щоразу, як життя ставало сумним та заплутаним треба підійти до нього та спитати, прямо дивлячись собі в очі, що треба робити, і дзеркало завжди допоможе. 
 
Тепер дзеркало в неї точно заберуть, бо потрібно рятувати світ. І вона не знатиме, що робити далі, як дожити це чортове життя посеред страшної війни, без надії на «довго й щасливо». Вона крутила в руках дивний шматок срібного металу, який відпав від рами дзеркала і не розуміла як його приліпити на місце — скільки років вона доглядала дзеркало, скільки переїздів воно витримало — ніде ні подряпинки, а сьогодні узяло й відпало. Жінка уважно роздивилася місце, де трималася оздоба, сам ключ — ані клею, ані гвинтика. Як воно там трималося? А потім під якимось кутом вона угледіла дрібні насічки, які складалися чи то у малюнок, чи то у слова...
 
«Ви можете прочитати ці знаки?», — спитала жінка у розімлілих сутностей. Першим підскочило Добро, бо дзеркало було його. Воно узяло в ласти ключ і літери склалися у слова: «Щоб збудувати – зруйнуй».
 
Добро покліпало очима и сказало, що дзеркало в людей навчилося поганому.
 

Жінка забрала у Добра ключ та протягнула його Злу. Сутності не могли комунікувати напряму, а от через людину, та ще й ту, яка їх бачить — просто залюбки. Зло теж покрутило ключ в довгих пальцях і фраза запульсувала майже та ж сама: «Щоб зруйнувати – збудуй». Дивний був цей ключ порад, ніби немає інших слів для напуття. І Зло повернуло жінці ключа зі словами «Твоя черга читати». 
 
Жінка не мала надії щось побачити — вже вдивлялася й нічого не було. Але після спілкування з Добром і Злом срібний ключ вивчив людські мови, тому літери легко вистроїлися в значно довшу фразу: «Одна з мільярдів = одна на мільярд». Жінка гмикнула — прочитана фраза була як назва мелодрами з Hallmark Channel, дуже солодка і нічого не пояснююча. Але Добро виглядало дуже зацікавленим, збудженим та значущим.

«Дзеркало з нами спілкується, вона його розбудила!», — схвильовано сказало воно Злу. А Зло теж було схвильоване, бо Добро, сповнене значущості, стрімко зростало. Воно вже було не схоже на генсека ООН чи на пінгвіна.

Добро трансформувалося у щось, схоже на людину... І воно схвильовано забалакало: «Нам потрібно підняти дзеркало над землею, якомога вище, щоб усі побачили правду, щоб Зло пішло під землю відпочивати, а ми збудували новий світлий мир, де буде багато краси й гармонії. Усі армії ми відправимо на будівництво, усіх злодіїв ми покараємо, примусивши дивитися у дзеркало правди на свої думки, слова та справи. А потім ми...».
 
«Хто це, ми?», — спитало його Зло.
 
«А ми – це хто?», — спитала його жінка. Вони усі на мить змовкли. 
 
Потім жінка продовжила: «Люди вже давно не дивляться вгору, тому в дзеркало правди зазирнуть лише мрійники, астрономи і ті, хто шукає в небі дрони, щоб збити. Армії, які вимушено воюють, не повинні й будувати примусово. А злочинці і так усе про себе знають, радше ви злякаєтесь цієї правди, аніж вони. Дивне ти, Добро...».
 
«Так, ти маєш рацію», — Добро похнюпилося і трохи зменшилося. 

«І що тоді ти пропонуєш?», — підштовхнуло жінку Зло, яке своїм довгим носом відчувало наближення слушної ідеї.
 

Жінка крутила в руках срібний ключ, ніби й не чула питання, а потім повернула його до Зла й Добра новими словами. Лінії склалися у фразу, яку дуже дивно було побачити на магічному предметі: «В разі потреби необхідно розбити...».
 
Зло й Добро дивилися на ключ, на жінку, на розбиті вікна й щиро не розуміли, що ще потрібно розбити. Першим збагнуло Добро та побігло до дзеркала: «Ні, я не дам його бити! Воно ідеальне, воно унікальне, воно моє, ми тільки знайшли його...».  Добро мало не плакало від думки, що можна знову втратити свій скарб, свою зброю. 
 
Як не дивно, але Зло теж було проти биття дзеркала, бо розуміло — найдрібніші скалки розлетяться по світу та примусять усіх будувати щось небачене раніше, а ще кожна людина бачитиме те, що бачити їй не потрібно, — наприклад, Зло чи Добро.
 
Та й жінка теж вагалася. Вона дуже любила це дзеркало, своє відчуття особливості та здорове тривале життя, як у її попередниць. До того ж дзеркало розбити не вдавалося навіть п'яним вантажникам, які вронили його з п'ятого поверху... 

Але чому дзеркало викинуло ключа і чому це усе відбувається саме зараз? Може так бути, що дзеркало їх зібрало тут у війні, щоб знайти спосіб донести людям правду?
А яку правду вона від нього дізналася, за своє довге життя?
 
Правду про те, що життя безцінне?
Про те, що ми не обираємо, де народитися але обираємо свої думки, слова та вчинки? 
Про те, що кожна людина — це цілий світ, а увесь світ — це одна людина? 
Про те, що щастя дуже просте та щире?
Про те, що не існує чистого добра чи зла, а є «так» чи «ні» і наш вибір щомиті?
Про те, що життя одночасно вічне и тимчасове, а смерті не існує? 
Про те, що моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини?
Про те, що любов не має меж і тому треба міцно тримати себе в кордонах?
Про те, що усі таємниці світу від мене сховані всередині, у моїй душі?
А може про те, що замалого для однієї людини може вистачити на цілий світ?
 
То нехай крихітні скалочки дзеркала правди летять світом, потрапляють людям в очі та серця, змінюють сприйняття світу та нейтралізують нарешті дзеркало троля.
Люди — дивовижні! Люди варті того, щоб бачити красу світу. І нехай буде те, що повинно бути.
 
Жінка торкнулася срібним ключем сліпучої поверхні дзеркала. Тріщини розділили поверхню на безліч трикутничків і вона одночасно побачила мільярди обличь.  
 
Скалочки дзеркала полетіли над світом. Усе починається знов.