Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
Василь Симоненко прожив недовге життя. Себе він називав "маленьким чорноробом поезії", відрізнявся скромністю й не старався виділитися з-посеред інших поетів своєї доби. Якби не чутка, що є й інший Симоненко, заборонений цензурою, перша збірка "Тиша і грім" лишилася б у тіні. Яким він був, вічно юний сміливець? Що особливого в його літературному доробку? Читайте далі.
Василь Андрійович Симоненко родом з Лубенщини Полтавської області. Народився він 8 січня, на другий день Святок, 1935 року. Над рікою Удай стоїть хата, де він провів дитинство. Тепер там музей. Ріс Василько без батька, хоч до матері й приходили старости, та ще й не раз. Мати не погоджувалася на жодні пропозиції, бо боялася, що вітчим, чужа людина, зламає рештки золотого синівського дитинства, яке вона так берегла. Школу Василь закінчив із золотою медаллю та вступив до Київського університету на факультет журналістики. Разом з ним навчалися Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук. Саме студентське товариство вплинуло на те, що Симоненко зацікавився віршами та навіть пішов до літературної студії.
Закінчив журфак він у 1957 році. Розподілився на Черкащину, де працював в обласних газетах. Між іншим, довелося очолити відділ пропаганди газети "Молодь Черкащини". Можна тільки уявити, як сильно йому муляла ця посада і на які компроміси із самим собою Василю доводилося йти... Саме в цей час він знайомиться з дівчиною Люсею, що стане його дружиною та народить сина Леся. Саме Олесю Василь згодом присвятить "Лебеді материнства": "Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину".
Друкувався Симоненко неохоче, перш за все через прискіпливість радянської цензури - не переносив втручання у власні тексти. Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Незважаючи на віддаленість географічну, Симоненко був щирим учасником Клубу. Тут він близько спілкується з Аллою Горською, Іваном Драчем, Василем Стусом,
Миколою Вінграновським, Іваном Світличним. І саме в цей час як ніколи буяє український самвидав. Захалявні поезії Симоненка ширяться й читаються. Літературознавці й історики сходяться в думці, що його сатира на радянський лад заклала підвалини українського опору шістдесятих-сімдесятих. Офіційних книг він поки що не випустив жодної.
У 1962 році відбувається одразу дві визначних події для Василя Симоненка. Літературна - вихід першої збірки "Тиша і грім". Якраз у цей час виходять "Мандрівки серця" Костенко, "Соняшник" Драча, "Атомні прелюди" Вінграновського. Усі троє виявилися яскравішими за Симоненка, та й він не дуже прагнув визнання. Видався й видався, й гайда далі працювати. Про його творче кредо й прагнення найкраще говорить він сам в інтерв'ю Українському радіо. Наводжу його повністю (!):
Що я можу сказати про себе?
Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть.
Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої.
Друга подія - культурна й, нажаль, життєвизначна. Разом з Лесем Танюком та Аллою Горською Василь виявив місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС, на цвинтарях у Биківні, Лук'янівському та Васильківському кладовищах - усе це на Київщині З 1994 року в Биківні існує заповідник національного значення "
Биківнянські могили". Влітку того ж 1962 року владою було підлаштоване звіряче побиття Василя Симоненка на залізничній станції у Черкаській області. Здоров'я його після цього випадку почало стрімко погіршуватися. З початку 1963 року він постійно скаржився на поперек, нирки - біль був нестерпним, стан - важким. Як журналіст, він мав право лікуватися в обласній лікарні санітарного управління. Лікарі, до яких він там звернувся, повідомили діагноз - рак нирок. Помер Василь Симоненко, менше місяця не доживши до 29-ліття, 14 грудня 1963 року.
Головною особливістю його поетики вважають духовну свободу, життєствердність. Часто критика порівнювала його з Шевченком, але це порівняння, на мою думку, поверхнєве й витікає з паралелі "батько нації при царизмі - будитель народу при Совітах". Насправді ж зовсім не боротьбою з режимом він займався, а справжньою творчістю, працею літератора і невгамовного українця в усьому, від мови до образності. Бентежила юнацька закоханість - і він писав: "Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне!". Спогади про матір дали поштовх до слів "Сновигають по зморшках думи, на щоках танцює вогонь, сажа в'їлася чорним глумом у пелюстки її долонь". Звісно, турбувала й сучасна доба, буремна радянська дійсність але не заримовано-плакатно він говорив про це. Вчитайтеся у слова вірша, присвяченого жінці, яка загубила на війні трьох синів: "За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я б пам'ятник бабі Онисі поставив на площі в Москві!" Він виріс при землі й при простих турботах, та, спостережливий, не згубив щирого милування красою людського життя. Юна сила й міць тече не лише у ліриці Симоненка, а й у його ущипливій сатирі. "Некролог кукурудзяному качанові..." чи "Суд" - тут і гумор, і веселий насміх, і молода здорова злість. Не дивно, що ці речі ходили у списках з рук до рук - і що були заборонені й замовчувані не лише при житті, а й більш ніж 10 років після смерті. Що дарма говорити - треба читати й вбирати в себе це слово - живе, ненатужне й чесне.
***
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії, жалі?
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе?
Біль у душу мою закрадається вужем,
Відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
***
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
***
У душі моїй —
Місця немає туманам,
У душі моїй —
Сонце червоне буя,
І регоче, й гримить
Голубим океаном
Нерозтрачена радість моя.
У душі моїй —
Шторми, і грізні прибої,
І тривога,
Мов хмара грозова,
Встає.
Я вродливий з тобою.
Розумний з тобою,
У тобі — моя ніжність
І серце моє.
Облягли нас тумани.
У їхньому клоччі
Піднімаються сумніви,
Мов комиші.
Ти не бійся дивитись
В мої розтривожені очі,
Очі —
Вікна моєї душі.
***
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів’ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх —
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.
Чи знайомі ви з творчістю Василя Симоненка? Що подобається вам з його доробку? Поділіться враженнями з нами!
І до нових зустрічей у Літературній вітальні Орінго!
Василь Симоненко, співець юності