Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Ніжний лірик Микола Вінграновський

Втр, 16/04/2019 - 13:12 #1

Ніжний лірик Микола Вінграновський

Ласкаво прошу до Літературної вітальні!


Гість, якого я сьогодні представлю вам, - Микола Степанович Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер та актор кіно, а також сценарист. Він відомий не лише своїми поезіями, але й книжками для дітей. Серед інших поетів його вирізняє глибокий ліризм, тонкі образи, чуттєві та напівпрозорі. Дуже хочу познайомити вас із його постаттю та творчістю сьогодні!

cc6de5175ccd18ae0dce8c41fdee95c2.jpg
 
Народився він у 1936 році, в одному році з Іваном Драчем, Володимиром Коротичем, Володимиром Підпалим; на рік пізніше від Бориса Олійника та Василя Симоненка, на рік раніше від Євгена Гуцала. Усього лише трохи молодший за Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Григора Тютюнника. Дещо старший за Володимира Дрозда, Валерія Шевчука. Ось те коло, разом із яким Вінграновський формувався і зростав. Це покоління потім назвуть шістдесятниками, новою українською елітою. Хтось із них стане любимий радянською владою, хтось - викреслений і знищений...
 
Школу він закінчив у 1955 році, того ж року вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Саме там він познайомився з майстром Олександром Довженком. Олександр Довженко, якому дозволили сформувати власний курс у ВДІКові, прослухав Миколу за два тижні після початку занять на першому курсі та забрав на навчання до Москви. Не можна не зазначити, що Довженко здійснив великий вплив на світогляд Миколи Вінграновського та його кіно- та літературну творчість, хоч і знайомство тривало недовго: уже наступного року Довженка не стало. Його кредо творчості як "торжества свободи і краси" позначилося на всій творчій долі Вінграновського.
 
088ca487d1bbef4607b6c44653d0a4c4.md.jpg
 
Ще студентом Микола знявся в першій головній ролі в "Повісті полум'яних літ" у того ж таки Довженка. За цю роль він був нагороджений золотою медаллю кінофестиваля в Лос-Анджелесі. За кілька місяців медаль він переплавив на зуби для матері. Приходили потім "хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати. Давай допитувати, де подів золоту медаль.Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити! Наша вона з Орлюком. І точка! "Не ваша, а совєцької держави, тому зобов'язані її повернути", – відповідають. Як би не так. Ач, чого заманулося. Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися".
За фахом він не був актором, а обрав режисерську долю. Йому подобалося створювати рухомі й живі світи - і на екрані, і в літературі. У його кар'єрі 10 художніх фільмів, зокрема "Берег надії", "Климко", документальний "Щоденник О. П. Довженка".
 
daa59cc89b86510e7f2290eb75b8e851.jpg
Микола Вінграновський в ролі Івана Орлюка в "Повісті..."
 
По ВДІКові він повернувся до Києва знаменитим, але в часи відлиги українська столиця зустріла його неприхильно. Перші сценарії, які він хотів екранізувати на київській кіностудії, так і лишалися сценаріями...
Перші вірші він опублікував у 1957 році в "Дніпрі", тогочасному найкращому літературному журналі України. Далі був журнал "Жовтень" і доленосна добірка "З книги першої, ще не виданої" у "Літературній газеті". Першою його книгою були "Атомні прелюди" 1962 року. Повернуся до власних слів, з яких починала: того ж таки року вийшли і "Соняшник" Драча, і "Тиша і грім" Симоненка. Книга викликала бурхливе обговорення, саме ця збірка стала причиною полеміки про очевидну нову генерацію українських поетів, яких ми тепер знаємо як шістдесятників. До речі, сам митець згодом казав: "Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік". Нажаль, те, що було неймовірною знахідкою поета, офіційна критика жорстоко засудила - абстраціонізм та сюрреалізм. "Сто поезій", друга книга Вінграновського, вийшла через довгих 5 років.
 
e1503e76d66b8a2eb593d023571ca258.jpg
 
Однією з перлин української літератури є його збірка "На срібному березі" (1978 року видання). Сам Микола Степанович подорослішав, усталився його внутрішній світ та світоглядні критерії, але свого ліризму й особливого голосу він не згубив. А "Губами теплими і оком золотим" - книга 1984 року - витворила перед нами справжнього генія. Тут переплелися гумор і досвід, легкість слова і важизна образу. 
 
c3a793af6262f09ee53e9d4fd4825e58.png
 
Крім поезії й режисерської діяльності, Вінграновський працював і над малою прозою. Сюжети у Вінграновського здебільшого прості й зрозумілі, а проза сповнена описів природи, милування рідною землею та її людьми. Писав він і твори для дітей. Багатьом українським малюкам відомі оповідання "Бинь-бинь-бинь", збірки "Ластівко біля вікна", "Мак", "Літній ранок" та "Літній вечір", А хтось із нас читав і знамениту "Первінку", повість про Миколку з Кумарів (саме в Кумарах Вінграновський пішов до школи), що купував корову для хворої матері, і як обидва нещасних створіння - голодний, стомлений хлопчик і не менш голодна та стомлена корівка - заледве добралися додому.
 
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими писочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:

"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".

"Тепер поворожу на корову",— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: "Нет в жізні сщастя".

...

Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.

Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.

А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.

Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.

Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.

І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.

Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.

Пахло якимись ліками та горілою шерстю.

Смеркало. Смеркало й смеркло.

 

За "Сіроманця" та "Первінку" Миколу Вінграновського було нагороджено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

 
2def2b8fd9c7d3492dab80522fff7ca2.jpg
 
З 1989 по 1993 роки Микола Вінграновський був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і цю посаду обіймав безкорисливо, з альтруїстичних міркувань. Це єдина висока посада, яку він обіймав. Помер він у 2004 році по важкій хворобі. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
 
0f5cdb5db92c6f93f9297589fc3234de.md.jpg
***
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
 
Аби ще жнива – то було б іще…
Але ж ні жнив, і цю любов-лелеку
Не радість вкриваю, а плачем.
 
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось – не забудь, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
 
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману – даленів гарман…
 
 
***

Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!

 

***

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла —
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,
Говорю і цілую — сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу — могікан з могіканів —
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода… молодесенький Канів…

 

***
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я прокляті
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.

 

***
Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.

Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі витирає.

Ходять ночі без словечка,
І дні не говорять.
Виллялися з відеречка
Із водою й зорі.

Срібні кроки осокору
Стихли біля тину.
Рости, рости, сину, вгору,
Виростай, мій сину.

 

***
Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.

Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятками у звишші
Хмарина-мама йде сумна…
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в’язання.

І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.

Щось в тому чорті є від мене.
Щось є для мене в тій зорі.
Лежить дорога у черлене,
І жовта хмара угорі.

 

***

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і літав,
Валив крилом комбайни й елеватор:

Ну як це так, було одне — й забрати?
Було джмеленьке — і забрати раптом,
А я ж то я — один я у літах!..
Це — кавуни! Усі вони такі!
Свої рябі погладжують пузища
І рябо дивляться, рябі, на літаки,
І в літаків пузище — тільки вище!..
Квасоля — ні. Своїм квасольним днем
Мовчить, та в’ється, й вив’ється на плітті…
А кавуни — вони такі здавен:
До літа допадуться і — по літі!

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим квітом.

Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались — при базарі й людях —
До шиї шия — соняшник з конем.

Вірші Миколи Вінграновського для дітей

***

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка,
вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра
тихенька синя доня,
Маленька донечка
без імені іще.

Вона тече в городі в нас
під кленом,
І наша хата
пахне їй борщем,
Цвіте над нею небо
здоровенно
Солодкими хмаринами
з дощем.

Ця річечка тече
для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю...
Я річечку оцю в городі в нас
під кленом,
Як тата й маму і як мед,
люблю.

 

***

Теплий дощик-срібнопад 
Вимив наш сьогодні сад. 
Попід садом до калюжі 
Йде гусак серйозний дуже.

Льоп-люп-ляп 
В гусака з-під лап —
При такому ляпі-льопі 
Лапи не болять!

 

***

Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте,
Як росте у зайця довгий хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

Розкажу тобі я про сніги,
Про сніги, що ходять без ноги,
В тих снігах є пісня на губах,
Біла-біла пісня у снігах.

У тій пісні заєць наш сидить,
У тій пісні вухо його спить,
І росте в тій пісні його хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

 

***

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:
Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

 

***

Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя 
І в сні дивилось косо.

Йому сказало просо: «Спи, 
Заплющ косеньке око. 
Залізли коники в снопи,
І хмара спить високо.

Заснув у хащі сірий вовк 
І лапою укрився.
Твій сірий вовк в воді намок 
І спати завовчився.

Заснуло поле і горби,
І на дорозі пустка.
В солодкім сні біля води 
Росте твоя капуста.

Заплющ косеньке око й ти,
Підстав під вухо лапку.
Як будеш спать —
           будеш рости,
Маленьке зайченятко».

 

Чи до вподоби вам вірші Миколи Вінграновського? Який найбільше припав до серця? Поділіться враженнями!

І до нових зустрічей у Літературній вітальні Орінго!
 
 

Пнд, 22/04/2019 - 09:51 #2

дякую за цікавого гостя
дитячі віршики особливо зворушливі