Спочатку розповім про примхливу долю нової колекції року, а на завершення буде маленький подарунок та абзац про оптимізм. Одразу кажу – це не остання частина відповідей, попереду ще слова й дії, просто потрібно трохи більше часу. 

Нова колекція, яка дуже активно зростала в голові та у блокноті наприкінці минулого року (бо усе чудово нібито зійшлося в одну точку), спочатку почала підгальмовувати, а потім розсипалася. Колись подібне вже відбувалося, коли з неймовірним ентузіазмом наприкінці 2021 року почала робити колекцію про мир і про фрактали, які збираються з людей. Але тоді мене зупинили великі біди в родині, а лютий 2022 взагалі перекреслив саму можливість появи такої колекції. До речі, тема фракталів потім знайшла своє місце в колекції «Я дам тобі знак».

Доля має дуже багато інструментів для зупинки того, що наразі просто не на часі або може нашкодити. 

Нова колекція на 2025 рік мала бути про свободу. Останнім часом до мене ніби примагнічуються книжки, де також шукають свободу, книжки нові й ті, що вже читала раніше. Розумні люди розглядають різні аспекти волі й неволі, малюють лінії свободи від давніх часів до майбутнього, прогнозують кризи та розквіти. І роблять вони це захоплююче та переконливо настільки, що рука сама тягнулася до блокноту й ручки… Спліталися лінії, прогнозувалося майбутнє, і ці години творчості робили мене щасливою, аж поки не замислилася над втіленням вигаданого в матеріальному світі. 

Прем’єра цієї колекції мала відбутися у травні, в одному вкрай важливому для мене місці. І саме в кульмінаційній вітрині виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій» могла заговорити про свободу всіма срібними своїми атомами нова колекція. Багато чого там ще мало там відбуватися, планували ми з командою весело й нестримно… 

На сьогодні цей проект я зупинила. Тимчасово чи остаточно — поки ще не знаю. І це не поразка чи прояв слабкості, хоча спочатку сприймалося всередині приблизно десь так. Просто відбулася адаптація під поточні реалії фізичного світу. 

Можна нестримно розширяти обрії у внутрішньому всесвіті, який дійсно не має жодних обмежень, окрім тих, які малює наша уява. У цьому приязному і красивому всесвіті, сповненому доброти, кожна людина має право не лише на позитивну свободу заради творчості та будівництва своїх планів, а й на свободу від чужої злої волі, від чорних дір надмірності та від знецінення особистості й життя. 

У стандартному тривимірному світі обмеження існують, на жаль. Десь можна їх посунути, якщо йти на компроміси, та чи залишаться тоді наші круги такими ж особливими? Тому я наразі прийняла рішення не бурхатися, а пливти у потоці: не шукати додаткові фінансові можливості, не вступати у колаборації та не докладати зусилля, щоб переміститися з маленького харківського струмочка в річку, яка веде до популярності. 

Не хочу писати поки що в усіх подробицях про вищеописані події, але згодом розповім на форумі, або вже у книжці, яку колись ми таки доколихаємо.

І ось ми з вами дійшли до чергового питання під дописом «Несповідимі очевидності», яке в мене спочатку викликало здивовану посмішку, а потім хвильку оптимізму та бажання відповісти. Анастасія Вікторівна (Anastasiya) питала про наступне: «Цікаво було б дізнатися, як ви тримаєтесь? Як не втрачаєте оптимізму, і створюєте таку красу. Може, комусь стане в нагоді ваші (і вашої команди) незламні рецепти з Харкова…»

Розкажу виключно про себе, бо не можу розповідати про інших людей. Взагалі не тримаюся статично, але усе наявне й важливе максимально підтримую. Роблю постійно та з повною віддачою те, що можу зробити на своєму місці саме зараз: піклуюся про здоров’я і настрій батьків; допомагаю онуку в усьому, коли у нього виникає така потреба; фінансово підтримую збори перевіреного кола людей; створюю плани й розклади для сталого існування простору Орінго; сплачую усі податки, щоб мати моральну можливість вимагати у владоможців та бюрократів поваги до інтересів нашого бізнесу. 

Завантажую свої дні не лише роботою та турботами, а й тренуваннями розуму і тіла — впроваджую додаткову рутину, як тільки виникає в думках натяк на порожнечу. Щоденні обов’язкові 20 хвилин англійської, 30 хвилин з гирями та 40 хвилин читання книжок українською органічно додаються до різних освітніх курсів і цікавих фільмів, бо без потрапляння в голову нових знань моя понятійна та образна база біднішає. Якщо відчуваю втому, то роблю на деякий час плато з повторень: рятуюся перечитуванням улюблених книжок та переглядом фільмів, які добре знаю. 

Також важливий аспект «тримання» — постійне нагадування собі, де знаходжуся і в якому напрямку рухаюсь. Ранок починаю з подяки за новий день та згадування тих, кому потрібна підтримка. Потім 15 хвилин дивлюся в телеграмі новини за вчора і за ніч, складаю звіти за певними показниками і коригую плани, якщо потрібно, а після цього вже знаю приблизно, наскільки складним може бути цей день.  

Не тримаюся за класичний оптимізм, бо розумію — наразі світ націлений на руйнування попередніх законів і зовсім не націлений на відновлення й розвиток. Сприйняття хвильових коливань та минущості будь-чого дозволяє жити у природному ритмі. Але замість оптимізму дуже допоміжні почуття гумору та самоіронія, вони чистять душу й думки, не дають «забронзовіти» та втопитися під вагою досвіду. 

А про незламність скажу так: ми усі дуже зламні. Бо живі. І місто, і харків’яни, особливо під впливом вибухової кацапської дурі, на жаль, руйнуються та ніколи не будуть такими, як були колись. На щастя, ми роботящі, гнучкі та терплячі (терплячість та витривалість нерідко плутають з незламністю). На мою думку, це єдиний природний стан свідомості, який має перспективи у майбутньому. 

За цікаве питання Анастасії Вікторовні від мене подаруночок — підвіс «Крижаний». Нехай він нагадує, що крихкість та трансформації роблять наше життя непередбачуваним і захоплюючим.

А далі будуть ще відповіді про камені та створення прикрас, і не тільки про них. Сподіваюсь, друзі, що вам не надто нудно, бо про хоча б про камені на цьому тижні треба обов’язково розказати. 

О.М.