Щось у стрічці новин давно не з’являлися мої щотижневі есеї. Настільки давно, що вже й не дуже пам’ятаю, як це робиться… Спробую згадати.

Текст, схожий на традиційне есе, останнього разу був понад місяць тому — розповідала про важливе, розхвалювала наш унікальний харківський «Літературний ярмарок», показувала особливі артефакти, створені для виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій» та пишалася вдалим спілкуванням з Сергієм Жаданом.

Що я тоді хотіла донести до спільноти? Вибачте, буде нескромне самоцитування, без нього тут ніяк: «...Треба казати вголос про мистців загублених. Треба спілкуватися з мистцями живими. Навіть якщо внаслідок наших дій хоча б декілька людей відчують, як легко й швидко втрачається здобуте важкою працею, вважатиму це за особисту перемогу. 

Ви можете спитати: навіщо заглиблюватися в історії сторічної давнини? Історія повторюється, поки її не вивчить значуща частина суспільства. Нам потрібні зрозумілі знання та вчителі, які вміють розповідати. Нам потрібні літературні ярмарки, фестивалі, кольорові зрізи на книжках, рок-опери, буфонади та прикраси на книжкові теми — усе, що завгодно, аби в головах склалася об’ємна картина важливості справжніх знань, щоб виникало бажання дослухатися й розбиратися.

Коли вимивають мізки покоління, коли стирають критичність мислення та заколисують волелюбність, могили перетворюються у туристичні розваги. І не має значення, якої дальності ураження ці вороги, якщо самоідентифікація не важлива для людини.»

Самоідентифікація продовжує бути важливою складовою справжнього життя. Без неї не можливі свобода, чесність, творчість. У жовтні 2025 року я так само втомлена й засмучена, як усі, хто розуміє справжній стан речей і бачить війну не крізь екрани. Але це лише невелика частина мого внутрішнього стану. Все одно всередині продовжує горіти вогник бажання робити свій маленький всесвіт кращим. Цікавіть примушує мене досліджувати історію і купувати книжки. Надія на майбутнє тягне уперед і підказує химерні шляхи (на кшталт великої виставки). 

Так, наразі ми щодня змагаємося за виживання, і це не просто фраза. На кожному рівні життя квести ускладняються, потрібно більше майстерності та часу на тренування, якого просто немає. 

У боротьбі за право продовжувати гру ми дуже обмежені в інструментах, бо важливо не лише заробити гроші, а й зберегти Орінго у нормальному прозорому стані. Тобто не можемо продавати китайське, припинити сплачувати податки, сховатися у тінь тощо. 

А ще шалено подорожчало срібло, камені теж у постійній динаміці, отже знову треба піднімати ціни.

В роботі лише частина моделей з цьогорічної «Срібної Мрії», а на носі вже листопад і прем’єра.

Що ж робити у такому випадку? 

Моя відповідь проста, хоча й трохи божевільна. Зараз опублікую це есе і буду розробляти план, як привести в порядок приміщення та відкрити знову нашу чарівну крамничку. Мені видається це вкрай важливою справою, бо дуже хочу потішити мешканців Харкова — радість в нас тепер найцінніший та найдефіцитніший ресурс.

Також плануються цікаві події та лекції у Скарбниці, як тільки узгодимо дати — одразу напишу. 

Чого б не прагнули досягнути наші зовнішні й внутрішні вороги, щоб вони не намагалися зробити з країною та містом, я точно не буду їм допомагати. Хоча й мало є легальних способів протистояти злу та втомі, використаю їх усі, а також спробую винайти нові.

Про це розповідатиме не лише цей новонароджений тиждень. Про це усе моє життя, що котиться дивним шляхом за допомогою магічних колес Орінго.

О.М. 

… слід говорити про те, як ми всі змінилися за цей час,

зауважувати втому в очах, втіху у співі,

слід саме тепер, саме при цій чорноті цінувати залишене нам право

тішитися тиші, тішитися голосу,

усміхатися тваринам, які навіть у мороці не втрачають своєї довірливості.

Що змінилося в моїй мові? В ній з'явилася ти. 

В ній з'явилась твоя присутність. 

Ніби в будинку, де всі спали, хтось запалив вікно, 

і тепер не можна не зважати на це наповнення 

темряви вогнем і сенсом...

(Сергій Жадан, 19.10.22 «Скрипниківка»)