Може я й одразу завищую градус гарячості майбутньої події, але саме так вона мені відчувається. Чому таке піднесення? Спробую детально розписати моє бачення, а як буде це занадто занудно та довго — перепрошую. В Харків повертається «Літературний ярмарок»!! 

Що такого надзвичайно привабливого вбачаю у черговому заході для української інтелігенції? 

Далеко не уперше відбуваються у місті літературні фестивалі, а про журнал «Літературний ярмарок», що пронісся харківським культурним небосхилом у 1928-1930 роках та поділився ім’ям з новим задумом Жадана й творчої братії, щось конкретне знають лише історики, професійні літературознавці та книжкові маніяки. Я натрапила колись на «Літературний ярмарок», журнал не читаючи. І таке буває, якщо просто розшукаєш потрібний малюнок Василя Кричевського.

Це скан оригінальної сторінки з травневого випуску. А нижче - частина мого арт-об'єкту до виставки:

 

Так з ярмаркової каруселі та божевільно прекрасних вершників Кричевського почалося знайомство, яке переросло в глибоку любов. Навмисно не хочу розповідати подробиці про ці видання, щоб не спойлерити тиждень, скажу тільки, що тепер набагато краще розумію ту вакханалію див, яка творилася у Харкові майже сто років тому. 

Вершник привів мене до номера ЛЯ з п’єсою Миколи Куліша про трагікомічну долю Мини Мазайло. Потім в тому ж 1929 році цю п’єсу поставить Лесь Курбас у «Березілі», продовжуючи комедийно-бравурну хвилю після ревю «Алло, на хвилі 477». Читала п’єсу з екрану й розуміла, що усього за якихось п’ять років після цього успішного театрального сезону Куліша й Курбаса заарештують, а 3 листопада 1937 року розстріляють разом. 

І зовсім інакше вже звучать голоси проросійської тьоті Моті з Курська і звичайного дядька Тараса Мазайла з Києва про напис на нашому вокзалі, не зовсім кумедно. 

«Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»

«А де у вас тут витерти ноги? Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає,— приступу немає» 

Одразу після п’єси у журналі йшла жвава й весела «Інтермедія» Остапа Вишні про тих, хто не любить цю п’єсу: 

 

 

А у наступному номері «Літературного ярмарку» від Вишні ж читаю пародійного листа, що нібито написав Мина Мазайло до народного комісара освіти Миколи Скрипника зі скаргами на нестерпну для «простих людєй» українізацію. І смішно воно, поки не згадаєш про долю людини, яка затвердила у 1928 році український правопис, а у 1933 році вкоротила собі віку. 

Лежить в мене завжди на столі збірка поезій Сергія Жадана з автографом, назва — «Скрипниківка». Вірші там чудові, одночасно болючі та терапевтичні, деякі з них цитую напам’ять.

 

 

Ось про один такий вірш зі збірки запитала пана Жадана, коли була можливість поспілкуватися на Патреоні (про можливість цитування його творчості на майбутній виставці).

+++
…Поховані містом поети 
схожі на посаджені кущі, 
схожі на коріння невидимих дерев.
Що виростає з такого коріння?
Стовбури світла, стебла гомону, 
невидима крона гніву, 
нечутний шурхіт іронії.

Добра туристична розвага —
ховати поетів поруч із торговими центрами.
Поет має бути корисним навіть по смерті.
Не надто зручний за життя, 
колючий у театральному залі, 
ніби камінь у дитячій долоні…

(з віршу «Брехт» 07.06.21)

Неймовірно прекрасний вірш з рядками, які випалилися у сріблі підсвідомо: «міста ховають у собі поетів, ніби прикраси під одягом…»

А далі, коли щиро подякувала Сергію Вікторовичу, він нагадав про книжковий фестиваль «Літературний ярмарок». І так в нас несподівано склалася програма наступного тиждня. Ми будемо максимально нав’язливо на сайті та в мережах просувати цю непересічну подію, тому що це потрібно усім нам. 

Треба казати вголос про мистців загублених. Треба спілкуватися з мистцями живими.

Навіть якщо внаслідок наших дій хоча б декілька людей відчують, як легко й швидко втрачається здобуте важкою працею, вважатиму це за особисту перемогу. 

Ви можете спитати: навіщо заглиблюватися в історії сторічної давнини? Історія повторюється, поки її не вивчить значуща частина суспільства. Нам потрібні зрозумілі знання та вчителі, які вміють розповідати. Нам потрібні літературні ярмарки, фестивалі, кольорові зрізи на книжках, рок-опери, буфонади та прикраси на книжкові теми — усе, що завгодно, аби в головах склалася об’ємна картина важливості справжніх знань, щоб виникало бажання дослухатися й розбиратися.

Коли вимивають мізки покоління, коли стирають критичність мислення та заколисують волелюбність, могили перетворюються у туристичні розваги. І не має значення, якої дальності ураження ці вороги, якщо самоідентифікація не важлива для людини. 

Чесно, от думала буде сьогодні просто трохи про майбутню виставку, але зранку потрапила на дискусію у тредсі про дивну любов мешканців та уродженців Харкова до рідного міста, яку почав Фелікс Редька з тезою про Кернеса. І у коментарях точилася дискусія навколо традиційної мантри «чистота, урни, комунальники, лавочки, парки». Додам скрін, щоб зменшити кількість цитат.

Та якби тільки тут відбувалася подібна дискусія… Що людям  показують — те й люди люблять. Якщо тисячу разів гучно сказати про лавочки та «незламність» і тільки один раз пошепки — про геніальних людей, які зробили Харків вільним та українським, то переможуть лавочки, звісно.

Так, щоб читати «Літературний ярмарок» з задоволенням, треба взагалі читати й думати багато. В ньому є характерна для модернізму елітарність, це розуміли й творці журналу. Наприклад, Микола Хвильовий у дописі «Апологети писаризму» казав так: «…ми народ все таки будемо поділяти на народ і “народ”. Бо один народ візьме мистецтво, а другий покрутить з нього... цигарки. Служити цьому останньому ми будемо... в лікнепі» 

Але якщо на сучасному ярмарку  у ЄрміловЦентрі будуть різні видавництва з гарними книжками, якщо закриватимуть ярмарок собаки з Жаданом, де можна буде поспівати хором, то шлях до справжньої гордості за місто стане значно повноводнішим і місто потроху відійде від романтизації "міцних господарників". 

Друзі, не впевнена, що добре впоралася зі своєю метою зацікавити, на жаль, нема часу причесувати думки — чую відлік часу до виставки і намагаюся усе встигнути зі своєю частиною роботи, також вже зріють проекти на те майбутнє, коли виставка відкриється. Та цей есей все одно нашпигований ілюстраціями й посиланнями, а я готова відповідати на усі питання в коментарях. 

І звісно, вже розпланувала відвідини «Літературного ярмарка» на 29-31 серпня, обрала для себе найцікавіші події. Вважаю цю подію дорогоцінним подарунком для міста й країни. 

Рухаємося далі. Тримаємося разом. 

О.М.