Задумалася я, що дуже давно не було від мене нічого на форумі у блозі. Сьогодні маю слушну нагоду: розповім про новий слайд, додам декілька філософізмиків, і вам теж дам можливість виразити поетичну сторону своєї натури, ще й в зручному форматі.
Ну що, побігли за зебрами?
Почнемо з того, що у есе "Про роль непарнокопитних у формуванні поглядів на життя" мені забажалося зебру. Ні, не якусь там велику дику кобилу, яку зовсім не можна приручити — неприборканих халеп і дурних копит наразі маю на будь-який смак.
А ви знаєте, чому зебру не можна приручити?
На відміну від звичайних коней, які безтурботно пасуться на травичці, зебри живуть у постійній напрузі. Природний відбір перетворив зебр на не надто чемних тварин з непростою вдачею, вони не тільки дуже витривалі і вміють тікати — загнана в кут зебра може розпсихуватися і забити навіть лева на смерть. Своїм відщепенцям зебри теж можуть легко роздати на горіхи.
Також у зебр немає соціальної ієрархії, тому людина чи інша тварина апріорі не може стати їх вожаком. Звісно, вони збираються у стадо, але це для них – не якась там принципова соціальна концепція, а лише техніка виживання. Тому зебри легко товаришують з доповнюючими їх за навичками жирафами, антилопами та страусами, створюють з ними щось на кшталт комун, але вкрай незалежні. Нікого вони вам не нагадують?
От шкода, що в Україні вони само по собі не водяться, бо це ще одна ідеальна тотемна тваринка, яка бездоганно пасує для особливостей нашого народу. Ми дуже різні, ми не шукаємо пророків та кумирів, але миттєво єднаємося, як тільки нашим дітям та батькам загрожує небезпека. А ще на зебрах не покатаєшся, вони до цього не привчаються — де сядеш, там і злізеш.
Отже, мені була потрібна мила срібна зебра, яка б нагадувала про закони життя щоразу, попадаючи на очі.
І термінове завдання було й виконане з надшвидкістю: усього за три тижні в мене вже з'явилася слайд, де за глядачами уважно спостерігають мама-зебра з дитинчам (до речі, малюка зебри кличуть не зебрьониш, а лоша, як і у звичайних коней). Дуже вдячна талановитому ювеліру Павлу Манюку за уважність до моїх срібних забаганок і за ще один чудовий барельєф у моїй колекції.
Чарівна зебра тихо говорить своєму нащадку про те, що не потрібно нічого боятися і нікому коритися, що усі оточуючі горою встануть за нього, і не тільки смугасті зебри, а й інші друзі, що вміють кусатися, щипатися і стусанів давати міцною ногою. Вона каже йому про спільну красу навкруги, і про те, що вистачить на Землі радості не тільки людям, а й звірам. От би ще навчилися ми всі домовлятися і не тягнути до себе на горба більше, аніж потрібно, зітхає вона...
Юне лоша захоплено слухає і вірить — його доля буде вже зовсім іншою, раз мама так каже. І ось, вже незабаром, домовляться великі й малі мешканці планети, що не треба ні на кому їздити, і головне — що шкіра зебри назавжди пасує тільки зебрі.
Ну що ж, світ змінюється... І хоча людство занадто повільно сприймає свою фізичну обмеженість і безмежність ментальну, шанси на тотальне прозріння зростають.
Зафіксувала собі ще один важливий закон буття: не треба чекати, поки скінчиться чорна смуга і почнеться біла. Розслаблюючі внутрішні перемовини "потерпи, може ще й обійдеться..." нібито обезцінюють моє життя сьогодні.
Так, смуга дуже темна і не зрозуміло, де їй край. І не можна повернутися назад, на білу смугу.
Так, бува важкувато не загубитися у темряві. Інколи шлях треба намацувати голіруч щогодини.
Так, немає інформації, допоки тягнутиметься ця полярна ніч. Бо ми раніше тут не опинялися.
Але ж це і є моє справжнісіньке земне життя, безцінне і таке швидкоплинне... Тож немає мені різниці, яка попереду смуга, бо зебра моя, праця моя, країна моя і мить ця — теж тільки моя.
Сподобався вам слайд "Зебри"? Який ще тотем зробити у вигляді слайду для колекції "Чарівні картинки"?
От і зебра прискакала!