Ну що ж, вже давно настав час пильно подивитися на цю сакральну тварину, яка за своєю високою естетичністю приховує жахливу підступність…

Ви знали, що зебри насправді чорні за своєю суттю, і лише смужки у неї білі? І виходить, що вислів "Життя - як зебра: смужка біла, смужка чорна, а далі попа" зовсім не відповідає дійсності. Життя (звісно, якщо його розглядати через призму теми зебри) чорне за своєю суттю, а білі смужки — це підступна ілюзія, таке собі окозамилювання. Щоправда, це відкриття не скасовує місце під хвостом, як кінцеву точку призначення. 

Ой леле, скільки разів я була впевнена, що чорна смуга просто повинна нести за собою майбутнє світло білої смуги і що білі смужки моєї милої персональної зебри однозначно ширші, ніж чорні. А потім виявлялося, що біле просто здається більше, чорною смугою спокійно можна роками йти вздовж, а не впоперек,  та й зебра зовсім не наймалася мені тут щось обіцяти чи робити прогнози. 

Навіщо справжній зебрі смужки я вже знаю. До речі, знайшла дуже приємний український сайт «Звідусіль», що може стати в нагоді усім «чомучкам», незалежно від віку. Так ось, не так давно з’ясувалося, що зебри смугасті, бо так їх менше гризуть комахи. Психоделічні малюнки на шкірі зебри заважають кровопивцям наводити різкість. Як еволюція здогадалася таке вичудити, так я і не зрозуміла поки що до кінця, але це дійсно вражає — так геніально пристосуватися до існування в тих краях, де комахи їдять звірів поїдом весь рік.  

От нам би усією країною якось швиденько пристосуватися до існування поруч з придуркуватими та агресивним хижаком з сусідніх боліт, щоб він навіть наблизитися не міг до наших кордонів, та шансів на повільну еволюцію або миттєве диво в нас немає… Тож тут треба зціпити зуби і пройти усю чорну смугу на гіпнотичному тлі Всесвіту до самісінького кінця і сподіватися, що у якості нагороди нам дозволять потім опановувати широку білу смугу зверху. 

Інколи здається, що мій казковий світ вже дійсно тримається не на китах та слонах, як було раніше. Читаю зараз недільне есе «Киты, слоны, миры и ювелирное дело», написане навіть до пандемії і здається, що той світ був уявним. 

Раніше я ніби вигадувала проблеми, щоб було не нудно жити — йшла до своєї зебри з вугіллям і малювала чорні смужки на білому. Можливо, це проявляється якась давня забобона: якщо все добре, не говори про це голосно і явно не радуйся. 

Ось так, а тепер треба якось вирівнювати життя. Щоранку починаю з того, що дістаю з тумбочки чарівну сріблясто-білу крейду і йду малювати гарні орнаменти на чорній бархатистій смузі, з якою так важко щось зробити.

Ці сріблясті лінії виблискують під українським сонцем так яскраво, що з'являється надія. Виїжджають з Харкова заряджені надією та любов'ю прикраси, повертається до нас енергія захоплення та визнання. Казкова крейда легко і швидко обсипається зі шкіри норовистої зебри під дощами, вітрами та вибухами. Але що до того? 

Поки настає ранок і є в тумбочці крейда, малюватиму ці смуги і сподіватимуся, що зебри поруч. І хтось теж намалює білі смуги на чорному тлі своїх зебр, щоб продовжувалося диво і щоб ми перемогали морок. 

А чому в нас досі немає в каталозі гарненької срібної зебри? Терміново треба намалювати і зробити. 

Бажаю вам, друзі, багато терпіння

і необмеженого запасу магічної крейди у тумбочці!

О.М.