Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!

***

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла —
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,
Говорю і цілую — сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу — могікан з могіканів —
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода… молодесенький Канів…

***
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я прокляті
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.

***
Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.

Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі витирає.

Ходять ночі без словечка,
І дні не говорять.
Виллялися з відеречка
Із водою й зорі.

Срібні кроки осокору
Стихли біля тину.
Рости, рости, сину, вгору,
Виростай, мій сину.

***
Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.

Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятками у звишші
Хмарина-мама йде сумна…
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в’язання.

І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.

Щось в тому чорті є від мене.
Щось є для мене в тій зорі.
Лежить дорога у черлене,
І жовта хмара угорі.

***

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і літав,
Валив крилом комбайни й елеватор:

Ну як це так, було одне — й забрати?
Було джмеленьке — і забрати раптом,
А я ж то я — один я у літах!..
Це — кавуни! Усі вони такі!
Свої рябі погладжують пузища
І рябо дивляться, рябі, на літаки,
І в літаків пузище — тільки вище!..
Квасоля — ні. Своїм квасольним днем
Мовчить, та в’ється, й вив’ється на плітті…
А кавуни — вони такі здавен:
До літа допадуться і — по літі!

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим квітом.

Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались — при базарі й людях —
До шиї шия — соняшник з конем.

Вірші Миколи Вінграновського для дітей

***

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка,
вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра
тихенька синя доня,
Маленька донечка
без імені іще.

Вона тече в городі в нас
під кленом,
І наша хата
пахне їй борщем,
Цвіте над нею небо
здоровенно
Солодкими хмаринами
з дощем.

Ця річечка тече
для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю...
Я річечку оцю в городі в нас
під кленом,
Як тата й маму і як мед,
люблю.

***

Теплий дощик-срібнопад 
Вимив наш сьогодні сад. 
Попід садом до калюжі 
Йде гусак серйозний дуже.

Льоп-люп-ляп 
В гусака з-під лап —
При такому ляпі-льопі 
Лапи не болять!

***

Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте,
Як росте у зайця довгий хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

Розкажу тобі я про сніги,
Про сніги, що ходять без ноги,
В тих снігах є пісня на губах,
Біла-біла пісня у снігах.

У тій пісні заєць наш сидить,
У тій пісні вухо його спить,
І росте в тій пісні його хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

***

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:
Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

***

Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя 
І в сні дивилось косо.

Йому сказало просо: «Спи, 
Заплющ косеньке око. 
Залізли коники в снопи,
І хмара спить високо.

Заснув у хащі сірий вовк 
І лапою укрився.
Твій сірий вовк в воді намок 
І спати завовчився.

Заснуло поле і горби,
І на дорозі пустка.
В солодкім сні біля води 
Росте твоя капуста.

Заплющ косеньке око й ти,
Підстав під вухо лапку.
Як будеш спать —
           будеш рости,
Маленьке зайченятко».

Чи до вподоби вам вірші Миколи Вінграновського? Який найбільше припав до серця? Поділіться враженнями!