Про що потрібно ще нагадати у божевільному контент-басейні лютого, як не про виключно орінговський конкурс «Срібна мрія»? І навіть не тому, що сам по собі цей конкурс — суцільна невиліковна ненормальність, яка переслідує мене вже одинадцять років. Просто уперше це фатальне словосполучення з’явилося в кругах Орінго у лютому 2013 року, коли ми з Антоном вирішили додати життю яскравих кольорів. 

От як додали, то додали…

Зверну вашу увагу лише на деякі аспекти мрійно-божевільного руху, бо насправді їх неймовірно багато і про увесь конкурсний рух можна написати повноцінну книгу. 

Неймовірність перша: з 2013 року майже не змінилися правила конкурса і взагалі не змінилася його суть. 

Якщо ви перейдете на останні сторінки стрічки новин, то побачите там допис з назвою «Конкурс!», далі за посиланням на правила і от вже перші абзаци розповідають про засновників конкурса більше, ніж будь-які довгі інтерв’ю:

«Відчуваючи те, наскільки користувачам нашого сайту цікаві всі подробиці та найдрібніші аспекти прикрас, ми просто не могли відмовити собі в одній слабкості: дати їм можливість самим взяти участь у створенні прикрас, перенести свої ідеї на папір, щоб ювеліри втілили їх мрії в реальність. Абсолютно всім користувачам нашого сайту буде надано можливість спробувати себе в ролі справжніх творців прикрас, які тішитимуть усіх любителів срібла та їх самих» 

Ну не змогли собі відмовити, що ж поробиш…

Неймовірність друга: якби ми не почали конкурс у 2013-у, то потім навряд чи... Та й раніше це теж було неможливо. 

Дивним чином ми потрапили в момент. Ті, хто хоча б одного разу в момент потрапляли, зрозуміють це дивовижне шалене відчуття влучності й доречності, своєрідний ефект складновловимого «снітча», коли з одного боку довго тренуєшся заради цієї миті, але з іншого боку ніби усе навкруги тобі допомагає його вхопити і вітер дме в потрібному напрямку. 

В нас тільки-но з’явився новий сайт, самописний, складний і технологічний (до речі, ми досі на ньому працюємо, хоча й з певними оновленнями), аудиторія сайта почала зростати шаленими темпами і подумки я готувалася вже до припинення гуртових продажів, щоб сконцентруватися на роздрібних (насправді ця подія відбулася аж у 2016 році). 

Від енергії прибуваючих до кругів, від їх зацікавленості та бажання спілкуватися ми перебували в ейфорії, хотілося робити ще більше і давати людям те, чого ніколи ще ніхто не робив… Більше про цей період можна прочитати у дописі «Пора дорослішати. Як Орінго вчився мріяти і виживати» 

Неймовірність третя: жодна прикраса з намальованих й зроблених не випадає з рамок  ювелірної культури.  

Переглядаю різні сезони і бачу, як неймовірно актуально виглядають усі прикраси — ніякої радянщини чи шароварщини, сучасні лінії. А деякі навіть трохи час випередили і стають зрозумілими лише тепер. 
Здається, що мрії оживають у сріблі, бо люди у малюнку відчувають майбутнє набагато краще, аніж можуть описати словами. 

Неймовірність четверта: поступово ми змогли вижити з конкурсного руху майже усі срачі. 

Вибачте за використання вульгаризма, але у цього слова немає короткого аналогу — можна написати про неконструктивну критику, про невмотивоване та нелогічне бажання зробити боляче іншому чи про зневагу до учасників та організаторів, але якщо щось виглядає як вутка, ходить як вутка і крякає як вутка — це таки вутка. 

Так от, коли у перші сезони нас просто змітало шквалами негативу, ми довго шукали вихід, а потім зрозуміли — приймати ескізи треба відкрито, так у 2016 році з’явилася традиція форумних мрійних посиденьок. Чомусь стало легше і видно було одразу, хто що надсилає, як спілкується. Та й в нас з’являвся час для фільтрування на предмет перемальовування вже існуючих прикрас. Звісно, після публікації результатів нерідко траплялися незадоволені люди, але світло й розум надовго більше не тікають. 

Неймовірність п’ята: не зважаючи на неймовірний безперервний стаж в одинадцять років,  конкурс залишається особливим місцем для мрійників, яке ще треба знати як відшукати. 

Ми взагалі нічого не приховуємо про наш формат простору співтворчості: це неймовірно захопливо і вкрай виснажливо. Тільки мого особистого часу на «Срібну мрію» за ці роки було витрачено не менше десяти тисяч годин. Унікальних дорогоцінних моделей (не враховуючи тих прикрас, які були створені в єдиному екземплярі) вдалося створити 235, і на кожну з них витрачалося чимало робочого часу, грошей, срібла, енергії… 235 моделей — це неймовірна (хоча й менше 7% від загальної кількості нашої модельної бази) і неймовірна відповідальність, бо ми ж не працюємо «на відчепись». Тому добре, що таємний простір мрій треба шукати і далеко не кожному він відкриється. 

То що ж, треба щось приховати — поклади зверху? Та мабуть так. 

Або ж це яскравий приклад того самого Невловимого Джо, який просто нафік нікому не потрібен? Теж не виключено. 

То навіщо ми продовжували це робити навіть у роки війни?

Висновок трохи божевільний: якщо десь потрапив в момент, то підступний момент сам вирішить, коли тебе можна буде відпустити. Зараз я просто прислухаюся до голосів з космосу, які лунають в голові, і прошу мені якось швидше натякнути, чого саме творчі стихії чекають від Орінго надалі… 

Як виникнуть питання — пишіть, друзі. Завжди рада поспілкуватися в затишних кругах.

О.М.