Магічний реалізм по-українськи — це химерна проза. Тобто не дослівний переклад, а наш національний відповідник. А про те, у чому різниця, та що саме варто почитати, дізнаєтеся просто зараз!
Магічний реалізм латиноамериканської літератури виокремився у ХХ столітті. Це модернізм, що заснований на надбаннях доколумбових цивілізацій. “Карибське диво” спричинило бум популярності романів у цьому жанрі, і заодно цю назву приписали й суто українській химерній прозі, що також особливо розвинулася в цей же час. Вона подібна на магреалізм поєднанням буденного й нереального, але інша за своєю будовою. Передовсім, завдяки густо вплетеному в такий текст фольклорному началу, що належить одному й тому ж народові, без переривання тяглості вірувань та міфів. А ще один важливий компонент — гумор. Межа між дійсністю й неправдою стерта, а незрозуміле й страшне українці зазвичай одягають у жартівливі форми. Також притаманна зміна тональностей оповіді, перехрещення різних ліній бачення і точок спостереження. А композиційна розкутість завдячує відсутності хронотопу й романтичній піднесеності твору.
Іван Марчук, "Пробудження", 1992 р.
Дехто з дослідників вважає, що химерна проза з’явилася як відповідь на інший нереальний реалізм — соціалістичний. Щоб зберегти свої традиції, виписати українські образи, а особливо ті, що стосуються фольклору і навколоязичницьких вірувань, митцям середини радянської доби довелося винайти спосіб зашифрувати це в незвичній формі. Виходить, що цей жанр водночас і наслідок колоніального мислення, і спосіб з ним боротися. Зокрема, той же Василь Земляк у “Лебединій зграї” (що екранізував Іван Миколайчук під назвою “Вавилон ХХ”) зображав колективізацію з іронією, що виглядає недоречно, але при цьому густо замісив сюжет на українських наративах, консервуючи їх у тексті. А “Дім на горі” Валерія Шевчука навіть критики химерної прози визнають досконалим, водночас самобутнім та чуйним до традицій через перегук із Гоголем у фольклорній частині та Шевченком у розкритті мотива покритки . Перші оповідання до циклу були написані ще в 60-х і лежали в столі, оскільки Шевчука не друкували. Вони мали складати збірку, але згодом автор вирішив дописати до них повість-преамбулу, і вийшло так, що “Дім на горі” композиційно розпочався з кінця. Ця книга про очуднену Україну часто порівнюється з “Будинком духів” Ізабель Альєнде.
Іван Марчук, автопортрет "Лети, метелик", 1986 р.
А розпочалося все з “Козацькому роду нема переводу” Олександра Ільченка. Читач потрапляє в атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, бессмертний козак Мамай і Чужа молодиця — Смерть. Оповідь у романі ведеться від першої особи, а з героями трапляється чимало фантастичних пригод, що складають їхню буденність. До речі, усезнаючий оповідач згодом виокремився у важливу рису химерного українського роману, хоч і не обов’язкову.
Та що там, якщо копати вглиб літпроцесу, то почалося все ще раніше, а хоч би й з “Енеїди” Котляревського! Оповідачем там виступає автор, наявний той самий міф без хронотопу (топос у Котляревського все-таки декорація, а не місце дії), гумористичне ставлення до нереальних подій і глибоке переосмислення сюжету через фольклорну та етнографічну оптику. Хіба що не проза — а в решті цілком собі химерний текст. Ще одним зразком, що випадає з класичних часових рамок, хочеться назвати “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” Майка Йогансена. Хоча літературознавці все ж відносять його до формалістичного роману, традиції химерності тут дотримано цілком. Якщо ви ще не читали цей текст — я можу проспойлерити, що одного з персонажів звуть Ахілес Черепаха, а інший за фахом є тираноборцем. Вам сподобається.
Іван Марчук, "Зимовий вечір", 1990 р.
Цей короткий виклад покликаний засвідчити лише одне: що б у світі не відбувалося, українці це або вже придумали, або знають, як винайти по-своєму. Читайте нашу літературу, досліджуйте культуру і не бійтеся химер. Приємного читацького вечора!
Анастасія Орінго 
