Сьогодні в межах кінотижня в "Орінго" пропоную згадати кінофільми, що були створені за книгами українських письменників.

На форумі я запропонувала три українські фільми, що є екранізаціями літературних творів. Серед них - "Вавілон ХХ" Івана Миколайчука та Василя Земляка, "Дике поле" Ярослава Лодигіна та Сергія Жадана, "Сторожова застава" Юрія Ковальова та Володимира Рутківського. Одне кіно - незвичне й витончене, інше - пригодницьке й реальне, третє - сімейне і добре. Яке гідне уваги - обирати вам.

Володимир Рутківський, "Сторожова застава"

...Коли у Воронівці й було щось загадкове, то це саме Городище. Розташоване воно на високому пагорбі по той бік Байлемового ставу. На його схилах приліпилося десятків зо два старезних хат. Було там також древнє, заросле дерезою, кладовище. Від села на Городище дорога піднімалася хоча й стрімко, проте на нього усе ж сяк-так можна було вибратися навіть возом. А от з іншого боку Городища, над неосяжними присульськими плавнями пагорб уривався так прямовисно, що в животі тенькало ще більше, ніж тоді, коли заглядати до Чортового Яру. Посеред Городища, наче якийсь загадковий знак, вросла у землю величезна гранітна брила. А ще довколо нього час від часу знаходили то наконечник стріли, то заіржавлений уламок меча… Проте кому вони належали, хто тут бився і з ким — цього ніхто з воронівців не знав.

Василь Земляк, "Лебедина зграя"

Наш старенький, многогрішний, та в чомусь, проте, і немеркнучий Вавилон, що, окрім назви, запозиченої з Дворіччя, не має нічого спільного з Вавилоном месопотамським, стоїть, як і стояв здавен, над річкою Чебрецем, маловідомою притокою Південного Бугу, майже нечутною в повінь та хлюпотливо–тривожною в сушу. ... Фабіянів у Вавилоні два — цап і чоловік, знаменитий тутешній трунар та мудрець, послуг якого так чи інакше декому з вавилонян не уникнути. За метрикою він Левко Хоробрий, а походженням нібито з мудреців вавилонських, хоч і не має на те якихось незаперечних доказів. Казано ж древніми про тлінність світотвору: "Час іде, а з ним усе стає зужите й нетривале". Лишень стожильний люд вавилонський, у якому здавен змішувалася кров далеких і близьких народів, залишився собою й не остудив душі своєї до рідного Вавилона, так ніби час не заподіяв йому жодної шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звідки такі гарні коні, чи воли, чи й парубки, то відповідали на те з почуттям власної переваги: "Ми — вавилонські", — ніби й справді добродій приїхав поярмаркувати хтозна з якої давнини…

Сергій Жадан, "Ворошиловград"

   Ми з друзями жили по той бік пшеничних полів, на околиці, у білих панельних будинках, навколо яких росли високі сосни. Надвечір ми вибирались зі свого району, брели пшеницею, ховаючись від випадкових автівок, перебіжками рухались уздовж паркану, залягали в запиленій траві й розглядали літальні апарати. АН-2, з його суцільнометалевим фюзеляжем і полотняною обшивкою крил, здавався нам потойбічною машиною, на якій прилетіли демони, аби пропалити небо над нами бензином і свинцем. Вісники богів сиділи в його нутрі, а потужний гвинт розбивав небесну кригу й гнав у потойбіччя тополиний пух. Ми повертались додому вже поночі, брели крізь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авіацію. Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.

Докладніше про ці фільми, а також про книги, за якими їх було створено, читайте на новій сторінці Літературної вітальні Орінго. Запрошую до обговорення!

Анастасія Орінго