Завершуючи крилатий тиждень в Орінго, ми підготували для вас трохи повітряного натхнення від українських поетів. Анастасія зібрала добірку крилато-янгольськи-пташиних текстів, а вам залишається тільки надихнутися ними і відчути цю легкість…

***

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Ліна Костенко (більше читати тут)

 

І у виконанні неповторного Богдана Ступки…

 

***

Новорічна баляда

 

Через ліс-переліс,

Через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:

Кому – шапку смушеву,

Кому – люльку дешеву,

Кому – модерні кастети,

Кому – фотонні ракети,

Кому солі до бараболі,

Кому три снопи вітру в полі,

Кому пушок на рило,

А дядькові Кирилові – крила.

 

Був день як день, і раптом – непорядок,

Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.

Пробивши вату, заряхтіли радо,

На сонці закипіли сині крила.

Голодні небом, випростались туго,

Ковтали з неба синє мерехтіння,

А в дядька в серці туга,

А в дядька в серці тіні.

 

(Кому – долю багряну,

Кому – сонце з туману,

Кому – перса дівочі,

Кому – смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

А Кирилові, прости господи,- крила).

 

Жінка голосила: “Люди, як люди.

Їм доля маслом губи змастила.

Кому – валянки,

Кому – мед од простуди,

Кому – жом у господу,

А цьому гаспиду,

Прости господи, – крила?!”

 

Так Кирило до тями брів,

І, щоб мати якусь свободу,

Сокиру бруском задобрив,

І крила обтяв об колоду.

Та коли захлинались сичі,

Насміхалися зорі з Кирила,

І пробивши сорочку вночі,

Знов кипіли пружинисті крила.

Та Кирило з сокирою жив,

На крилах навіть розжився –

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився.

А ті крила розкрали поети,

Щоб їх муза була небезкрила,

На ті крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

 

(Кому – нові ворота,

Кому – ширшого рота,

Кому сонце в кишеню,

Кому – дулю дешеву.

Щоб тебе доля побила,

А Кирилові – не пощастить же

Отак чоловікові! – крила).

 

Іван Драч

 

 

***

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

 

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

 

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

 

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

 

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

 

​Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

 

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

 

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

 

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

 

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

 

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

 

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

 

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

Василь Симоненко (більше читати тут)

 

 

***

Така, як всі - босоніж по калюжах,

Промокла під брудним дощем,

Між сірих стін і сірих перехожих,

Така, як всі, - з накинутим плащем.

 

Збирала мрії, дотики і миті,

Холодні ранки і пророчі сни,

Обіцяні зірки й волошки в житі,

Така, як всі, втікала від весни.

 

Хотіла волі, щастя і тепла,

Просила в світу спокою і тиші,

А боса під дощем до нього йшла

Така, як всі, а може, трохи інша.

 

Любила осінь, вірші й молитви

І дивні очі кольору ночей,

Розмови з небом, з серцем битви,

Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

 

Микола Вінграновський (більше читати тут)

 

 

***

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

 

Йде в ніде, в невороття,

йде лелійно, як дитя,

і жене його у спину

сірий маятник життя, —

 

щоб не вештав уночі

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

 

Віє вітер вировий,

виє Ірод моровий,

маятник все дужче бухка,

стогне янгол ледь живий,

 

а він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

 

Іван Малкович (більше читати тут)

 

***

Ти оживаєш у мені

як голос весни

в деревині

 

я не можу тебе забути

як не може забути дерево

вкритися листям

 

коли ти відлітаєш

я махаю багряними крилами

щоб за тобою злетіти

 

але коріння моє міцніше

за мої крила

 

вони відкриваються

летять за тобою

без мене

 

болять мені

рани любові

рани нездійсненного польоту

 

та з них виростають

нові пагони

нові брості

 

і голос весни

в моїм серці

гучніше лунає

 

Дмитро Павличко (більше читати тут)

 

 

Нехай линуть на крилах любові і миру наші з вами мрії! 

 

Анастасія Орінго 

Статтю ілюстровано картинами Олега Шупляка