Чи вмієте ви плавати? От я навчилася зовсім пізно — лише минулоріч. Заважав, певно, як і завжди, страх глибини. А що, як там, далеко в морі, занадто глибоко, і під ногами немає не те що непевної тверді, а й слизького намулу? Довелося просуватися крок за кроком, звикати до води, що підступає під сердце, під горло. Лягати на воду з довірою до неї, а не з острахом. І зрештою полетіти-поплисти серед вологої солі, попри те, що п’яти лоскочуть не водорості, а переляк.

Так само я вчилася писати. Дитиною потрапивши до харківської літстудії, дізналася, що я в поезії — при бережку, на мілині. А десь є така глибина, що і наближатися до неї треба обережно, не те що там обживатися. Та де там! Як і більшість, обрала по-підлітковому бігти в ту холодну товщу, плюскочучи навкруги, ковтати лише бризки, а не справжню сіль, молотити ту літературу руками і ногами, здіймаючи пісок — і думати, що вправно “плаваю”! Як риба в воді.

Якщо плавати в морі я навчилася самотужки, то плавати в літературі мене вчили дуже вправні плавці. Харківське старше покоління — Ольга Тараненко, якій не одна я завдячую кар’єрою і голосом, Віктор Бойко, прискіпливий і ласкавий водночас, Віктор Тимченко (ми втратили його цієї зими, і разом з ним, певно, і часточку літературного дитинства) — були першими, хто особисто показав, що то за висока вода, до якої так хочеться підступитися правильно. А згодом я “доросла” і переймати досвід через тексти, навчатися у поетів споглядально, аналітично. Тоді для мене розквітла поезія багатьох, але промовистіше з-посеред інших — Олександри Ковальової. 

З нею мене познайомили якось ненавмисно: на студію час від часу заходили хтось із старших, і прийшла й вона, у справах. Трохи когось послухала, здається, навіть відгукнулася. А коли пішла, більш досвідчені дівчата виразно кивнули в бік дверей: “Знаєш, хто це була? Тітка Жадана!” Напевно, я виглядала не дуже враженою, бо мені навіть додали: “Це вона на його, ну, той. Вплинула!”.

Олександра Ковальова

Згодом я сама дізналася, як може вплинути Олександра Прокопівна (пропонуємо ближче познайомится з нею у підкасті). Це не щось про довгі розмови чи свідоме научування. Вона, як і багато інших поетів, просто є на твоїй юнацькій орбіті. Якщо хочеш, якщо притягуєшся — перетинаєшся. Прислухатися до розмов, читати, відвідувати ніби й нудні для старшокласниці чи студентки вечори, де збираються старші — ті, що застали Василя Мисика, добре знали Василя Борового, перетиналися з Майєю Львович, навчали Таню Шамрай. Цінність цих імен, важливість цих тяглостей я вповні усвідомила потім. А тоді це були роки наповнення, навчання, наслуховування, коли навіть спостерігаючи за рухами тих, хто піднімає воду з самої глибини на своїй не бронзовій — срібній лусці, можна навчитися таким саме витонченим помахам власного хвостика.

До чого це все? Та до того ж колообігу поетичної крові між поколіннями. Наприклад, той самий місток від Василя Мисика до Олександри Ковальової до Сергія Жадана — харківський, справжній, сповнений поваги до попередників та знахідок у мистецькому теперішньому. А щодо ювелірності, про яку поки що так мало сказано — то вона теж харківська і мистецька. Описуючи власний ескіз до поетичної сесії “Екслібрису”, Марія Сергіївна (Madra Rua) добре сказала, що поезія — про глибинне, про те, що проходило і проходить крізь душу, про відчуття. Теж саме я можу сказати і про ювелірне мистецство. І у слова, і у срібного образа є матеріальне втілення, але як саме його сприйняти, кожна риба вирішить сама, у міру своєї радості та свого маршрута крізь глибину, у яку пірнає.

Саме тому особисто для мене ця каблучка — про маленьку, юну рибку, що не вміла плавати, і про її стернових, і про стернових цих стернових, що вже стали провідними зірочками у небі над морем. І кораблик на хвилі, певно, складено зі сторіночки з віршами про любов, яка варта всього — болю, відрази, милосердь та навіть самого життя. Для вас вона прозвучить про ваше. Роздивіться її: про що?..

Повернуся до слів авторки ескізу: “Хотілося чогось більш аскетичного, більш спрощеного і графічного у лініях, чогось, що відповідало би настрою вірша”. І дійсно, попри те, що каблучка вийшла насиченою, вона стримана. Марія Сергіївна також говорить про жінок Модільяні у срібних обрисах. А я, раз уже взялася робити аналіз, сказала би за звичкою поетів, що риба — це серйозно. “Іхтіс” то свого роду акровірш імені Ісуса, важливий символ для християн, а отже, і для всієї символіки у нашій культурі. Тому в поезії до образу риби завжди окреме, особливе ставлення. І правда, щось у цій жінці нагадує про прадавність, коли іконопис був єдиним живописом і містив у собі набагато більше, ніж просто лик.

Робити прем’єру прикраси — завжди честь. Тож “Пливи, рибо”, у великий світ. Як нагадування про любов, про вірші, що стають молитвами, про молитви, що стають віршами. І нехай у тебе, рибо, буде глибина, щоб плавати, і стернові, щоб підказувати шлях. Будь варта всього.

Книга віршів Олександри Ковальової “Квіти ностальгії” уже є в Таємній кімнаті. Каблучка “Пливи, рибо” скоро стане доступна до замовлення. Поетична сесія “Екслібрису” — певно, одна з найцікавіших, бо об’єднує так багато значень і образів. Тож насолодіться нею уповні!

Анастасія Орінго