Сумнівалася, що буду приймати участь в цій сесії через її складність. Складність у тому, що в мене дуже мало улюблених поетів і віршів в принципі, усі вони зайняли своє місце у моєму серці дуже давно, і чомусь новому якось місця поки не знаходиться. А з українськими поетами "відносини" взагалі ніколи не складалися, хоча я вчилася в гуманітарній гімназії, де українській літературі приділялося багато уваги і вивчалася вона досить поглиблено. Але справа в тому, що поезія, на мою думку, це щось дуже особисте. В набагато більшій мірі, ніж проза. Проза може бути відстороненою від особистості автора і навіть від особистості читача, бо автор може писати про щось таке, чому ніколи не було місця у його житті, а читач може читати про те, що дуже від нього далеке. Поезія ж це про інше; це про власні переживання автора, про враження і досвід, про глибинне, про те, що проходило і проходить крізь душу. І я як читач можу сказати "Я розумію це. Це мені близьке. Я інтерпретую це крізь призму своїх відчуттів і воно відгукується у мені". Бо от якщо я, скажімо, не романтик, то мені малоцікаво читати оду автора коханню своєї юності. До того ж поезія це не просто слова, це ще й мелодіка, ритм, рими. І мало того, що сказане має бути дотичним мені, але важливо, щоб сама художня структура вірша, його поетична мова лягали "на слух". І от якось за усіма цими факторами з українською поезією у мене порозуміння не виникало.
Але, але... іноді приходить час для нових знайомств. До того ж я просто не могла пройти повз вірш, де фігурує риба. Бо... ну, це ж я. Покажіть мені краєчок плавника, і я захочу намалювати рибу. Це, звісно, дуже спрощена, майже примітивна аргументація, та я просто не можу пояснити, чому ці рядки торкаються моєї душі. Бо поезія - це про відчуття.
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.(Сергій Жадан)
За задумом це велика (не менше 25 мм у висоту) каблучка. Пласка, схожа за загальною будовою та фактурою на прикраси
"зодіакальної" серії. Кораблик зображений у позолоті, але це більше для художньої виразності. Вставки - маленькі цирконії.
Взагалі ескіз мав бути зовсім інший (і це мали бути сережки). І я навіть його відмалювала до готовності, хоч бери та викладай. Але глянула, а воно взагалі не в ті гони: забагато деталей, якась дивна і недоречна етнічність. А хотілося чогось більш аскетичного, більш спрощеного і графічного у лініях, чогось, що відповідало би настрою вірша (такого, яким я його відчуваю). І тут мені раптом згадалися жінки з полотен Модільяні. Взагалі то вони трохи страшнюні (пробачте мене, поціновувачі творчості художника), але чомусь саме вони дали думці поштовх у потрібному напрямку. І ось така в мене вийшла риба та її стернова.
А це отой вищезгаданий перший ескіз. Для порівняння. Якщо не дуже зрозуміло, що до чого, то це ніби стилізована риба, вид згори. 
