Дякую за вибір теми для наступної сесії "Екслібрису". Вважаю поезію найвищою ланкою літературної творчості. А українська мова просто ідеальна для віршотворення.

     Перше прізвище, яке прийшло у голову - Жадан. Йому 48, але в це важко повірити. Він сучасний, він завжди у потоці.



     Сергій Жадан - багатогранний: поет, прозаїк, співак, актор.

     Його вірші можуть бути експресивними.

***
Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен,
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим,
хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.
Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.

Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –

скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

     А можуть - ліричними.

***
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

      Мені Жадан видається людиною з оголеними нервами. Не знаю, звідки він бере натхнення, сили пропускати крізь себе сьогодення і трансформовувати його у поетичні образи. Душа, підключена до Всесвіту?


***
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.

Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.

Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.

Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.

Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.

     Я довго розмірковувала про те, з чим у мене асоціюється постать Сергія Жадана, його творчість. Подумала про кам'яне вугілля, а саме про найякіснійший його варіант - антрацит. Утворений з рослин, що існували мільйони років тому, витриманий часом і добутий із землі, щоб дати людям світло і тепло.



     Наведу кілька цитат із Вікіпедії.

"Антраци́т (грец. ανθραξ — вугілля), твердий, високої щільності, блискучий різновид вугілля, що містить більш 90 % вуглецю і має низький відсоток домішок".

"Горить без полум'я, диму і запаху. Високоякісне енергетичне паливо".

"В Україні присутній в різних районах Донецького кам'яновугільного басейну у вигляді шарів значної потужності".

     Уявіть собі уламок антрациту, чорний, лискучий, з гострими нерівними краями і відбитком на ньому прадавньої рослини.



     Намріявся мені ось такий підвіс.



       Розмір приблизно 2×3 см. У зламах каменю можна розмістити маленькі камінці під різними кутами, імітуючи вкраплення. Покриття може бути різним. Гарно виглядав би чорний родій із позолоченою рослиною і жовтими цитринами. На зворотній стороні прізвище Жадан. Букви ніби прорізані у камені.

Не голосувала за цю тему, і не тому що "не моє", а тому що "дуже торкає за душу", і я ридаю над книгами, як якесь дівчисько...
Користуюся вже якийсь час порадою від Орінго, і читаю вірші вголос. Коли по Одесі тиждень били ракети вночі, і малий (два роки) не спав, я, перегукуючи оте все гівняно-воєнне "бах-бах" в коридорі напам'ять зачитувала йому вірші пані Ліни Костенко. 
"Кольорові миші" - чомусь завжди відзивається мені чимось тремтливим і особистим, трохи наївним, казковим. Моя боротьба із сірістю, тугою...

Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

Мабуть, спробую намалювати ескіз на цього вірша. Хоча. Невідомо, куди заведе ця сессія клубу. Не голосувала за неї, але прочитала вступ дівчат з Орінго (вголос, авжеж), і...ох, це буде цікаво. Сподіваюсь, якнайбільше людей долучиться до сессії, бо "поезія - це завжи неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі".(С)