У безмежному рожевому океані вже тонуло останнє маджентове світило. Пульсувало і просиналося найбільше на одній з планет Глізе місто нетутахів. Сріблясті бульки з подорожніми усе густішали і густішали, випорскуючи з-під кожного житла. Перші ще рухалися швиденько, але до наступу повної рожевої пітьми бульбашки збивалися до купи і застигали кучугурами між старими, наскрізно іржавими спорудами. Місто було хоча й найбільше на планеті, але якесь недолуге, з вузькими тунелями для бульбашок, заплутаними ходами для самопливів та дивакуватими артефактами минулого, на які вже давно ніхто не звертав увагу, по можливості оминаючи їх, не гальмуючи.
 
Задовго до початку існування нетутахів на Глізе хтось велетенський та безвідповідальний розкидав  на дні океану незрозумілі блискучі кулі, довгі труби, прозорі куби, які зрушити було не реально. Тому свої будиночки-мушлі нетутахи ліпили на усіх вільних місцях, прив’язуючи водоростями. З таких же бузкових, пурпурових та червоних водоростей, сплітали гарні паркани та кордони, і місто пульсувало та мерехтіло усіма відтінками червоного і рожевого, коли світило падало до океану.  
У центрі міста, де заторам з бульбашок краю було не видно, ще вище от найвищого краю металевої труби похитувалася найгарніша споруда. Таріль, колись прив’язана до труби сталевим тросом, згодом заплелася розкішними водоростями, які створили вінтові сходи в небо.  Якби нетутахи встигали дивитися вгору та вміли фантазувати, на самісінькій верхівці мала  б жити королівська родина, ніяк не менше. Але там жила звичайнісінька родина, про яку ніхто в місті нічого не знав.
 
 Місто звично прокидалося для довгої океанської ночі. Мале Уюльхос ліниво відштовхнулося від краю тремтливої колбизроста, і, повільно рухаючи хвилястими довгими віями, потягнулося до головної мушлі, де найбільше з родини вже в усю розколупувало щупальцями та голками найсмачніші гіркі горіхи до святкової вечері.
 
Ох, і добре ж бути найменшим в  родині — сто світилопотоплень нічого не роби, нікуди не греби, бовтайся у колбі та святкуй кожне своє пробудження горішками. Уюльхос колись вилупилося в старовинній родині нетутахів, де малі завжди мали нескінченну кількість колб для зручного зростання, як і було наказано з давніх давен. Коли Уюльхосові кінцівки не вкладалися в рамки колбизроста, її змінювали на наступну, а замалу прибирали на своє місце, в темну кімнату з світляками, які ледь жевріли на стінах...
 
Згадавши про той схрон, Уюльхос повернуло в інший бік від горіхів і поплило перевірити, скільки колбизростів чекають ще попереду, до тієї хвилюючої миті, коли воно відростить свій власний панцир з голками та шипами. Тільки з панциром можна буде випірнути з дому у сріблястій бульбашці, щоб спробувати виконати головну місію нетутахи, про яку Уюльхос чуло від родини за святкуваннями і щось читало на стінах колбизроста.  
 
Занурившись у схрон, воно повільно поплило повз шеренгу колбизростів, вишукуючи вільне місце тієї, яка ще не припинила тремтіти в його кімнатці після довгого сеансу масажу для Уюльхоса. Ой леле, як вже багато змінило воно тих шкарлупок: від першої, завбільшки з рисове зернятко, до такої, що нагадує вже нормальний притулок хоча б за формою. Здичавілі світляки підморгували Уюльхосу, радіючи рідкісному відвідувачу, і викладали собою дороговказ в глибину.
 
Раніше у схроні весь час рухалися великі й маленькі нетутахи, усі колбизрости були заповнені малечею, лише встигай перекладатися, та щось потекло не так, і славетна родинна колекція розмірних колб залишалася порожньою. Схрон перетворися з інкубатору в звалище, де тримали непотрібні речі, запаси горіхів і тільки колби висіли на стінах чітко під номерами та нагадували про минулу велич роду Уюльхосів. Щоб мале не відчувало себе самотньо в похмурому та захаращеному схороні, та й їм не витрачати часу на пірнання, великі Уюльхоси вирішили колбизросту замінювати на поверхні, ближче до усієї родини, у затишній кімнаті. Тому мале Уюльхос ніколи не здогадувалося, скільки попереду ще етапів дорослішання — рости собі та чекай коли притягнуть нову шкарлупку.
   
Воно ще ніколи не запливало так глибоко, і на мить здалося навіть, що заблукало в нескінченому схороні, а вільного місця так і не було. Шовковисті хвилясті вії пливли попереду Уюльхоса, лякаючи світлячків і плутаючись у напівзасохлих водоростях. Раптом вії здригнулися, передаючи сигнал — далі плити не можна. Обережно підкручуючи вії, Уюльхос дочимчикувало до стіни і намацало якісь кам’яні дверцята.  «Дивина, Уюльхос», пробурмотіло воно. Темрява була така, що ні очі, ні вії нічого не бачили.
 
Уюльхос покликало до себе світляків, ретельно розташувало по периметру дверей і побачило, що усю поверхню займають якісь маленькі літери та знаки. «Дуже схоже на мої книжки, зовсім нічого не зрозуміло», — промуркотіло мале нетутах. Світлячки втомлено мерехтіли і заважали розгледіти, що саме там написано. Довгі рядки знайомих літер складалися в незнайомі слова, і, не встигало воно прочитати по складам хоча б декілька, щоб розгадати головоломку, як усе змінювалося. Літери неслися так швидко, що зголодніле Уюльхос потроху почало нудити, але якісь нові відчуття лоскотало його і тримало біля цих чортових дверей. Всередині ніжної оболонки прокидалися цікавість та упертість. «Ну ж бо, да-аавай, Уюльхос, ти зможеш розібратися», — підбадьорювало воно себе, передислоковуючи світляків так, щоб краще розгледіти хоча б один рядочок. Наблизившись майже впритул до двері, мале доторкнулося м’якою довгою вією до літер-втікачок і несподівано відбулося диво: невловимий рядочок зупинився, в нього врізалися інші літери і завмерли, ніби ті сріблясті бульбашки в постійних заторах, що Уюльхос спостерігало згори, з отворів своєї кімнати.
 
Літери не рухалися, Уюльхос теж. Намагаючись хоча б якось призвичаїтися до незручної пози, нічого не в змозі побачити з такої відстані, кінчиком вільної вії Уюльхос ніжно повело по тісному рядку. Опуклі слова аж муркнули від задоволення і раптом по вії понісся в голову Уюльхос такий неймовірний потік фабр, голосів, картинок, слів та відчуттів, що мале відстрибнуло нажахане. Воно струшувало вії, протирало оченята, підстрибувало, щоб викинути з голови таку кількість знань, від яких, здавалося, голову зараз розірве.
 
«Уюльхос мале, Уюльхос хоче горіхи, Уюльхос не хоче читати», — заспокоювало та заколисувало воно себе, гойдаючись в пурпурових хвилях. Десь нагорі захвилювалися дорослі — де поділося їх єдина перлинка, чому їх розрада не пливе до горішків, чи не випливло мале з цікавості на вулицю під несамовитий потік тих, хто знову і знову в пошуках чогось особливого намагається полишити найбільше місто нетутахів… Вони вже нишпорили по усім закапелкам, вишукуючи втрачене мале, а воно тихо висіло перед чаклунськими дверима, розриваючись між бажанням втекти і жагою пізнання. І світляки були вже не потрібні, Уюльхос бачило сутність літер без світла, зчитувало цей код і перекладало на свій лад, розганяючись усе швидше й швидше.
 
Велетенський Всесвіт прийшов до Уюльхос, опанував свідомість та віддавав безапеляційні накази. Коли скінчаться літери і завмруть слова, треба буде пройти в ці двері, пропливти скрізь безліч світлових років і опинитися у новому океані. Той океан не буде рожевим, він буде чарівним, блакитним і глибоким. Уюльхос може й не сподобатися в тому океані, якщо так — нічого страшного, нехай рішуче виходить на берег і створює там багато малих Уюльхос…

«Чому я, чому туди, чому не горіхи?» — Уюльхос відчувало нестерпне бажання розібратися в тому, що саме накоїло. Двері гмикнули і вже навіть з повагою відповіли, що мале Уюльхос виявилося єдиним створенням з усіх нетутахів з Глізе, яке змогло дістатися дверей з цікавості, і не з голками та щупальцями, а тонкими віями, з яких можна знову сплести новий Всесвіт. Уюльхос — це чарівний ключ до дверей неймовірних змін на планеті Земля.
І двері таємниче примовкли.   
   
«Уюльхос — ключ», — повторило собі мале. Важко було збагнути, чи заспокоїлося воно, чи просто хотіло дослухати до кінця, але паузу рухом вії припинило. І двері задоволено продовжили начитувати інструкцію до дій.
 
Отже, коли Уюльхос створить мільярди мільярдів своїх нащадків і саме стане безмежним теплим океаном, на березі океану почнуть відбуватися такі дива, заради яких варто пройти скрізь двері: маленькі часточки скрадатимуться в створіння, що зможуть не лише плавати, а й цвірінькати, літати, співати, бігати. Так, Уюльхос, в них будуть крила або ноги, вії перетворяться в руки чи лапи. Вони будуть цікавішими за все, що ти бачило чи уявляло. Еволюція — неймовірне видовище, яке потрібно побачити, повір! Потім вони почнуть будувати свої міста, робити неймовірні речі зі скла чи заліза, і одного разу зможуть навіть долетіти через космос до Глізе…  «А навіщо їм наше Глізе? Я ж зроблю їм свою планету з єво… іволюцією?», —  втрутилося в розповідь вже вкрай заінтриговане Уюльхос. Двері знову замовкли і мовчали довго.
 
«Розумієш, Уюльхос, вони воюють. Не всі, не завжди, не одразу, але чомусь твої маленькі часточки стають настільки різними, що починають одне одного вбивати… Чим складніший та гарніший стає їх світ, тим швидше він зникає. Вони вбивають себе на Землі, прилітають на Глізе — знищують себе й тут, розпадаються на нетутахів. Створено — знищено, створено — знищено… Уламки розкидано там і тут. Що зробити, щоб вони вдалися цього разу іншими — не відомо, бо двері створені лише для того, щоб намагатися це зробити знов і знов. І нового на них нічого вже не напишеш…»
 
Тепер мовчало і Уюльхос. Що таке безнадійна справа, розуміють не тільки люди, а й нетутахи. Навіщо пливти через ці двері в безодню, створювати там те, що стовідсотково буде вбивати і руйнувати? Може краще згадати про горіхи і про те, що воно таке мале, ніжне й безсиле?
 
На рожевій планеті Глізе, де все починалося і закінчувалося для людства так багато разів, порскали в пурпуровому океані сріблясті бульбашки, оминаючи уламки неймовірної внеглізевої цивілізації. Мале Уюльхос вагалося перед клятими дверима нового створення світу.
 
Над блакитною планетою Земля жовте Сонце знову зігрівало надію на те, що цього разу ми вціліємо, двері виявляться просто дверима, Уюльхос спокійно піде за горіхами, і новий рік подарує таємницю сталого миру. Бо якщо наші люди не зможуть, не зможе ніхто.