Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Віра і її ВІРА

Це сумна історія, тому перше подумайте, читати її чи ні, бо і я довго вагалася, чи взагалі її писати. Наше життя останнім часом нас і так не дуже веселить, а інколи буває дуже трагічним і незрозумілим, особливо для тих, хто вчиться жити, втративши любов, надію й майже втративши віру…
Я не претендую на призи, просто хочу розповісти про жінку, яка встояла і вистояла, хоча, буває, й зараз дивуюся, де вона взяла на це сили… Нині вона продовжує жити за двох, допомагати нам за двох, бути прикладом і для нас, і для наших дітей, теж за двох… Бо вірить, що саме це допоможе їй зустрітися із своєю любов’ю, аби вже ніколи не розлучатися…
 
Її зовуть Віра. Але наші з нею стосунки розпочалися із НЕДОвіри. Бо я була 22-річною дівчиною бозна-звідки, в яку закохався її вісімнадцятирічний син.  Скажу чесно, не хотіла я тоді опинитися на її місці, бо треба було вирішити глобальне питання: що робити із цим усім. Віддати свою наївну і ще дуже юну кровинку в руки (лапи) якоїсь дівиці; переконати сина, що таких, як вона, буде ще багато, навіть будуть кращі; або ж поставити перед вибором: «Або я, або вона!!!» Але тут у ситуацію втрутився чоловік Віри – Микола. Він був великою любов’ю всього її життя – це вона знала точно і непохитно. Бо сама вибрала його, сама, попри материні несхвальні коментарі, продовжувала зустрічатись, аж поки вони не одружилися й у них не з’явилися син Сашко і донька Надія. Взагалі-то Надія мала бути  Анютою або Катею, але дорогою в ЗАГС молодому батьку прийшла ідея, що до дружини Віри йому б дуже пасувала донька Надія, а потім і Люба, бо ж як тоді без усього комплекту? А оскільки в ті часи й натяку на мобільні телефони не було – він прийняв це важке, але як потім виявилося правильне рішення, самотужки вже на порозі кімнати, де реєстрували новонароджених. Сльози, три дні гри в мовчанку та донечка Надя були його результатом. Так от, Люба у цій сім’ї так і не з’явилася, зате її відсутність компенсувала любов, що панувала у житті цих людей. Саме Микола сказав тоді, в час Х, коли вирішувалася моя доля: «Віро, а ти впевнена, що ми розумніші за Бога? Можливо вони народилися одне для одного, і Бог давно вирішив, що ці двоє будуть разом, чи ж нам із цим сперечатися? У нас не таке й велике містечко, знайдуться спільні знайомі, можна ненав’язливо поцікавитися, хто ця дівчина. Може, вона й не така погана, як тобі хочеться думати про неї?» Ці аргументи були вагомими для Віри, адже вони вдвох із чоловіком давно (ще в ті часи, коли було заборонено) ходили в церкву, одружуючись у 1979 році, тоді ж і повінчалися. Підозрюю, що, мабуть, якісь довідки поміж спільних знайомих все ж збиралися, але коли я жартома згодом по це питала, мені так само казали: «Ага, ціла течка була, з фотокартками, але перед весіллям спалили, щоб вона ворогам не дісталася і тебе в нас не перехопили)))».
Так от, 16 років тому я увійшла в цю сім’ю, отримавши ще одну пару батьків, які стали для мене прикладом любові одне до одного, беззастережної надії одне на одного і віри одне одному з пів подиху, віри як собі самому, що не викликала сумнівів ані на йоту.
Згодом нам довелося переконатися у всіх цих високих і красивих словах… На жаль, довелося… Бо це дуже сумна і трагічна історія, яка продемонструвала мені глибину почуттів цих двох людей, що на той час прожили у шлюбі 35 років… Ці погляди, коли ти десь у глибинах мозку розумієш, що кожен день може бути вашим останнім спільним днем, але віриш, що твоя любов порятує, що надія дасть силу розплющити очі наступного ранку й тремтячими руками набрати номер реанімації, аби тобі вдесяте сказали: «Пацієнт стабільно важкий, змін немає». Ця мудрість, яка дала силу втриматися і не шукати шляхів, аби піти слідом за людиною, життя без якої не уявлялося.
Я взагалі не знаю, за якими правилами йде життя. Підозрюю, що часом стається якийсь фатальний збій, і тоді воно грає злі жарти із тими, хто на це абсолютно не заслужив. Принаймні, коли у нашого тата Колі – величезного життєлюба,  філософа, добряка і просто чудової людини діагностували невиліковну хворобу (про яку, до речі, ми так і не відважилися йому сказати, хоча, напевне, він просто робив вигляд, що не здогадується, аби не засмучувати нас), я вперше за свої на той час 38 зрозуміла вислів «світ захитався». Але наша віра в те, що ми переможемо, була тоді настільки непохитною, що ми ні на мить не сумнівались у цьому. Це вже потім, після декількох реанімацій, стабільно невтішних прогнозів й того останнього дня, коли лише вони удвох – батько і мати – вірили, що все-таки станеться чудо, що любов врятує їх, бо по-іншому й бути не може… коли надія згасла разом із його поглядом - земля під моїми ногами захиталася вдруге.
І саме зневіра спонукала мене махати кулаками в небо й питати, чи там насправді хтось є, а якщо є, то чому допустив усе це. А мама Віра після всього, що сталося, все ж зуміла й далі довіряти Тому, в кого вони вірили разом із батьком. Саме ВІРА, що там, на небі, вони обов’язково будуть разом, але для цього їй треба жити так, як жили вони вдвох, не порушуючи ні законів Божих, ні законів людських, і тоді прийде час, й вона знову побачить свого Колю,  допомогла їй встояти, а потім зробити перші маленькі кроки тими стежками, де раніше вони ходили вдвох… Той, хто пройшов крізь такі випробування, знає, наскільки це важко. І саме для таких людей я все ж насмілилась написати свою розповідь, бо інколи їм буває невимовно боляче, й здається, що життя до них єдиних таке несправедливе… Але навіть тоді, коли губиться стежка і смисл шляху, саме ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ і життєва МУДРІСТЬ  трапляться як вказівники й виводять на нову дорогу… Цінуйте, тих, кого любите, довіряйте їм, і нехай надія на довге і щасливе життя стане реальністю для кожного із нас.
МирославКа
Пт, 06/10/2017 - 18:13

Справді, цей вірш - чудова ілюстрація їх життя. У батьків навіть ДН був в одни день тільки з різницею у 2 роки. 
Пам*ятаю, як вразила мене ще одна історія: я прийшла до них, коли вже минуло 40 днів від батькової смерті, мати взялася розбирати його речі. Бачу, що вона заплакана, аж очей не видно. Тут і не спитаєш, що сталося, бо й так зрозуміло. А вона показує мені своє фото: "Подивись, що знайшла в батьковому гаманці. Вже й не думала, що така фотокартка існує. Мені тут 17, я фотографувалась на якийсь документ, залишилось 2 світлини - одну подарувала подружці, а другу Колі, він в армію йшов. Уявлаєш, скільки гаманців з того часу він поміняв, а фото беріг у кишенці!" Я так і не знайшла тоді слів...
Nimfa
Пт, 06/10/2017 - 19:14

Поразительно...
Алиция
Пт, 06/10/2017 - 14:38

Мирославочка, держитесь. Всей вашей семье справится с этой болью утраты. И слова тут, в общем то, бессильны. Но вместе это пережить легче, чем в одиночку.heartsurprise
МирославКа
Пт, 06/10/2017 - 18:21

Спасибі. Ми живемо далі і стараємося бути прикладом для своїх дітей. Бо самим пощастило мати такий приклад.
Tata27
Пт, 06/10/2017 - 18:29

В их  жизни есть Любовь  и это главное . Спасибо ,что поделилась. Тебе очень повезло с семьей. У таких людей есть чему учиться. И не уже да же не так важно ,кто из них сейчас где . Они на всегда рядомheart