Чи існує українська літературна антиутопія? Авжеж! Цей жанр, який сформувався як своєрідний діалог із утопічними візіями майбутнього та критична реакція на надмірний оптимізм суспільних проектів, посідає важливе міісце в українській інтелектуальній традиції. 

Народжена на перетині літератури і філософії, українська антиутопія увібрала в себе як загальносвітові тенденції жанру, так і унікальний національний досвід тоталітаризму, колоніального гноблення, екологічних катастроф та складних соціально-політичних трансформацій.

 Першим повноцінним твором українського антиутопічного канону вважається "Сонячна машина" Володимира Винниченка, написана 1928 року. Цей роман з'явився в період, коли письменник перебував у еміграції, спостерігаючи за розвитком тоталітарних режимів у Європі та трагічними експериментами над українським суспільством. Сюжет твору розгортається навколо винаходу інженера Рудольфа Штора — сонячної машини, яка здатна виробляти безкоштовну їжу з будь-якої органічної речовини, використовуючи сонячну енергію.

Обкладинка першого видання “Сонячної машини” 1928 року

Винниченко, який був не лише письменником, але й політичним діячем та мислителем, у своєму романі порушує низку філософських питань: чи здатне людство розумно скористатися технологічним проривом? Як вплине економічна революція на соціальні відносини? Чи приведе матеріальний достаток до гармонійного суспільства? Відповіді письменника далекі від оптимізму — сонячна машина, яка мала б принести загальний добробут, стає яблуком розбрату, проявляючи найгірші людські якості та провокуючи соціальні конфлікти.

Важливо зазначити, що "Сонячна машина" випередила свій час, з'явившись раніше за класичні антиутопії Олдоса Гакслі ("Прекрасний новий світ", 1932) та Джорджа Орвелла ("1984", 1949). Це дозволяє говорити про оригінальність української інтелектуальної традиції у розвитку цього жанру.

 Особливе місце в розвитку української антиутопії посідає творчість Олеся Бердника — письменника, філософа та громадського діяча, який поєднав у своїх творах елементи наукової фантастики, антиутопії та глибокі філософські роздуми. Найвідоміший його твір з антиутопічними мотивами — "Зоряний корсар" (1971) — розповідає про цивілізацію, що технологічно далеко випередила земну, але втратила свою духовну складову.

Бердник розглядає вплив технологічного розвитку на людську природу, застерігаючи від втрати духовності та моральних орієнтирів в гонитві за матеріальним прогресом. Його твори відрізняються від класичних антиутопій тим, що письменник не просто критикує сучасні йому тенденції, але й пропонує альтернативний шлях розвитку, заснований на духовному вдосконаленні людства.

Важливо, що творчість Бердника формувалася в умовах радянської цензури та ідеологічного тиску. Письменник був дисидентом, членом Української Гельсінської групи, за що його  ув'язненили на шість років. Цей біографічний контекст надає його антиутопічним творам особливої гостроти та автентичності.

 Новий етап розвитку української антиутопії пов'язаний з творчістю Юрія Щербака – лікаря, письменника, дипломата та громадського діяча. Його трилогія "Час смертохристів" (2011), "Час великої гри" (2012) та "Час тирана" (2014) змальовує постапокаліптичне майбутнє України у середині XXI століття.

Щербак розгортає масштабну картину геополітичної кризи, в центрі якої опиняється Україна, що потерпає від зовнішньої агресії, внутрішніх конфліктів та екологічних катастроф. Особливість його антиутопії полягає у надзвичайній політичній проникливості — низка подій, описаних у романах, згодом частково реалізувалася в дійсності, зокрема, російська агресія проти України.

У своїй трилогії автор піднімає питання національної ідентичності в умовах глобалізації, збереження суверенітету, екологічні проблеми та загрози тоталітаризму нового типу. Щербак, який за фахом є епідеміологом, приділяє значну увагу темі біологічної зброї та пандемій — мотив, що набув особливої актуальності в сучасному світі.

 Роман Тараса Антиповича "Хронос" (2011) представляє оригінальну антиутопічну візію суспільства, де час став товаром. У світі роману люди можуть відбирати час життя в інших, тим самим подовжуючи власне існування. Це призводить до формування нової соціальної ієрархії, де "темпоралісти" — власники великих запасів часу — стають новою елітою.

Антипович майстерно розкриває проблеми комодифікації (перетворення на товар) найфундаментальніших аспектів людського буття, досліджуючи психологічні, соціальні та моральні наслідки такої трансформації. Роман порушує філософські питання про сутність часу, його суб'єктивне сприйняття та цінність людського життя.

"Хронос" відрізняється від багатьох інших антиутопій тим, що його світ не є результатом тоталітарної влади чи технологічної катастрофи — це логічне продовження капіталістичних відносин, де абсолютно все, включно з часом життя, може стати предметом купівлі-продажу.

 Хоча творчість Оксани Забужко не можна віднести до жанру класичної антиутопії, у її романах "Польові дослідження з українського сексу" (1996) та "Музей покинутих секретів" (2009) присутні елементи антиутопічного осмислення тоталітарного минулого та його впливу на сучасність.

Забужко досліджує, як радянський тоталітарний досвід трансформував українську ідентичність, деформував міжособистісні стосунки та колективну пам'ять. Особливо яскраво ця тема розкривається в "Музеї покинутих секретів", де письменниця простежує долі кількох поколінь українців, спотворені тоталітарною системою.

Антиутопічність у Забужко проявляється не через зображення гіпотетичного майбутнього, а через рефлексію над реальним історичним досвідом, який виявився не менш жахливим за найпесимістичніші літературні прогнози. Такий підхід можна назвати "ретроспективною антиутопією", яка замість передбачення зосереджується на осмисленні вже реалізованих антигуманних проектів минулого.

 У романі "Червона зона" Артем Чапай створює моторошну візію недалекого майбутнього України, яка опинилася в епіцентрі геополітичного протистояння. Твір зображує суспільство, розділене на ізольовані зони, кожна з яких має своє призначення в новому світовому порядку.

Особливість антиутопії Чапая полягає в її гострій соціальній критиці та увазі до психологічних трансформацій, яких зазнають люди в умовах колапсу звичних соціальних інститутів. Письменник досліджує межу між людяністю та варварством, коли базові цивілізаційні норми перестають діяти.

"Червона зона" відображає тривоги сучасного українського суспільства щодо втрати державності, національної ідентичності та перетворення країни на простір геополітичних експериментів. Роман вписується в загальну тенденцію української літератури останнього десятиліття — осмислення травматичного досвіду війни та пошук шляхів збереження гуманістичних цінностей у дегуманізованому світі.

 У романі "Кляса" Павло Вольвач зосереджується на зображенні постіндустріального українського суспільства, де колишні промислові центри перетворюються на депресивні території. Хоча твір не є класичною антиутопією, у ньому присутні виразні антиутопічні мотиви — деградація суспільних інститутів, спустошені міста, втрата людьми життєвих орієнтирів..

Вольвач звертається до теми соціальної стратифікації та маргіналізації цілих прошарків населення внаслідок економічних трансформацій. Його антиутопічна візія не є фантастичною — вона базується на реальних процесах деіндустріалізації та соціального розшарування, що відбуваються в сучасній Україні.

Українська антиутопія живе, дихає і говорить про наболіле — війни, пандемії, кліматичні зміни, загрози демократії. І навіть у найтемніших кутках своїх моторошних світів наші автори продовжують шукати промінь людяності й тепла. Саме ця непереборна віра в людське серед нелюдських умов робить українську антиутопію не просто літературою застереження, а й літературою надії – такою потрібною у сьогоднішньому тривожному світі.

Наталія Крюковська для Орінго