Прямо зараз, коли для перемелювання попередньої епохи людства включено величезний блендер війни, мені дуже важко залишатися цілісною людиною. Ось про це, мабуть, і буде моє щотижневе есе.

Сили добра і зла ламають списи в моїй душі, і не видно кінця краю цієї битви. Розум і совість намагаються виступати арбітрами в зовсім нелицарському турнірі, заодно пробуючи відтіснити зло з арени в роздягальню, бо добро на ногах майже не тримається. Світлі очі добра, що запливли від безжальних і влучних ударів, майже вже не бачать зла, хоча зло одягнене в яскравий блискучий одяг і плащ супергероя майорить за його плечима. І зла вже теж не вистачає на битву з добром, і тому воно вдає, що підкоряється розуму та совісті, потихеньку відсуваючись від праведного гніву.

Але в моїй душі так багато глядачів... І вони кричать, свистять і улюлюкають. Глядачі вимагають продовження битви, бо зло не повалено і стоїть на ногах ще твердіше та впевненіше, і глядачі вигукують:

— Гей, добро, ти маєш бути з кулаками!

— Ану, добро, відрізай йому шляхи відступу і бий його сильніший!

— Давай, добро, прикінчи зло, вирви йому язика з пащі!

І добро вчиться ненависті, зло вчиться пробаченню, а я... Я вчуся не робити далекосяжні висновки під час роботи вселенського блендера.

Магічні процеси трансформації не бувають безболісними та комфортними. Щоб пройти через всі випробування, не розгубити внутрішніх арбітрів і встановити баланс добра і зла на новому, значно вищому рівні, згадую прийоми фокусування.

Коли вакханалія всередині і зовні доходить до червоної межі, і я більше не можу функціонувати в людській подобі, фізично різко зупиняюся, полишаю усі заняття і піднімаю руки вгору. Можу дивитися в небо, можу витягуватись біля стіни, але головне – максимально випрямлене, витягнуте у струну тіло. І руки як антени.

До речі, саме моїй улюбленій позі людини, що перемогла хаос, підвіс "Хід ферзя" завдячує знаковим вушком. 

Тягнуся вгору, відриваю себе від підлоги і роблю це аж доти, доки не вщухають битви. Ось чесно, неможливо випромінювати саморуйнівну ненависть за п'ять хвилин такого зв'язку з космосом. А потім можна рухатися далі: будувати справжнє, створювати прекрасне, дозволяти собі бути спонтанною і не звертати уваги на крики розчарованих глядачів, бо вони будуть завжди.

І ще я нагадую собі, що вийти з цього блендера неможливо, поки він не вимкнеться. Можна усунути тіло з прифронтової зони, відправивши його до більш спокійної країни, але війна все одно поїде за мною. Вихід один - продовжувати змінювати в собі баланс добра і зла, не дивлячись на обертання хижих ножів навколо.

Коли божевільна війна закінчиться, звісно ж, закінчиться нашою перемогою, тут немає жодного сумніву, бо перемога — закономірно великий іспит для сторони світла, я зможу вийти зі скляної колби вже повністю готовою до нового етапу людства. А якщо не судилося мені перейти на новий етап - то й нехай, все одно я зараз живу. Вже живу своє життя, а не чекаю майбутнє.

І не зовсім випадково я ілюструю вечірні роздуми саме цими прикрасами: якщо ви подивитеся на них уважно, то помітите прозорі краплі у складних формах.  Прості розв'язання складних ситуацій = жити в даній миті, жити розумно, сумлінно і цим перемагаючи хаос.

Бажаю вам не втрачати себе.
З любов'ю, Олена Маслова  

------------------------

P.S. На всякий випадок зроблю маленьке уточнення, бо декому тільки що здалося, нібито побите добро виглядає занадто сумно і неоднозначно.

Я дійсно не знаходжуся у стані стабільності, бо не вмію нейтрально ставитися до усього, що відбувається з Україною і українцями, тому моє добро дійсно вже задовбалося і не завжди може бути розсудливим. Такі ж битви весь час йдуть в душі у кожної небайдужої людини. Але добро з синцями не здається, і тому я впевнена, що ми не перетворимося на зло у цільнометалевій оболонці, як би воно не намагалося підкупити нас зручними емоціями.

Ось саме це — головне для мене. А синці переможців загоюються значно швидше.