Горілку ми для запаху п’ємо, дурі у нас своєї вистачить, — мені, як акторці театру анімації з червоним дипломом, ці слова спадають на думку протягом усіх моїх власних проєктів. А коли алкогольну сторінку ведеш, то з нормальністю можна одразу попрощатися.
Про блог
Іноді думаю: дарма за мною ніхто не слідкує, коли я йду робити контент для блогу. Бо з цього вийшов би нічогенький шпигунський сюжетик: йде собі жінка вулицею, раптом завмирає на місці. Щось руками у повітрі прикидує. Відкриває сумочку, дістає банку самогону, ставить на землю. Дістає фотоапарат, лягає на землю, робить кілька кадрів — і хоп! Вже все склала у сумку та йде собі, як йшла. Де тільки і взялося? Або ще так: восьма ранку, парк імені Тараса Григоровича. Тиша, двірники, квіти. Літо. На центральному фонтані сидить дівчина, ловить сонце. Раптом виймає з сумки пляшку віскі та келиха, наливає собі, виставляє віскі на сонечку. Романтика! Це тільки потім двірники з полегшенням зітхають і не біжать звати полісменів — бо дівчина тільки фотографує віскі. І починається: біля фонтану, у фонтані, на місточку, у альтанці, у кущах догори дригом. Дехто собі таких фотосесій не робить, як я пляшкам роблю. Можу півтори години по центру бігати, ловлячи сонце, вітер, світлотінь та гарну травку на клумбах. Бо гарний кадр понад усе!
Про зацікавлених
Є й такі перехожі, хто не соромиться підходити у процесі зйомки. Стою собі у снігу, пляшку текіли у пихту засунула, лимони з лаймами під пихтою розкидала. Біля самого вуха голос: «А мені наллєте?» Озираюся. Типовий представник споживачів настоянки глоду. Ні, кажу, тільки лимончика дати можу. Погодився, відбулася лимончиком. А хтось, бува, намагається гумором сипати: поділіться віскарем, а для мене у вас є пляшечка? То я розумію, не кожен день таке побачиш: стоїть людина посеред клумби, однією рукою пелюстки на пляшку віскі насипає, другою знімає динамічне відео. Майже Шива! Алкогольний напівбог-напів блог. Ще добре, як полісмена не викличуть. А то було одного разу: розклалися біля Хотел Паласу, пляшки-келихи, я з келихом червоного танцюю вальс. Згадую таким чином танцювальне давно минуле. Підходить по формі: «Доброго-дня-ваше-здоров'я, а що це у вас у келиху?» Разом із фотографом робимо невинні обличчя та оленячі очі: «Сік!» «Який?» — питає. Кажу, що вишневий, і келиха протягую, мовляв, нюхайте! Ото було розчароване у полісмена обличчя, коли зрозумів, що там справді сік. Навіть пляшки перевіряти не став, а дарма . Проте фото таки з соком робили — а що ви хочете, художній реквізит.
Про впізнаваність
Там, де я живу зараз, мене одна частина людей знає як алкогольного блогера. А інша — як маму, що гуляє з дітьми у парку і «працює кимось в інтернеті». І коли роль мами змінюється на роль блогера, багато хто робить квадратні очі. Ось щойно з дітьми та коляскою йшла — а вже обіймаюся з двома ящиками сікери та на весь парк розповідаю на відео, що воно таке і що я з нею ввечері зроблю. Чи якось фотографувала джин: повз йдуть знайомі мами з майданчика, а я на свіжому повітрі на відео коктейлі готую і в мене джин на очах з синього на бузковий перетворюється! Атракціон у прямому етері! Проте добре, що наші люди зберегли ще вміння дивуватися. А ще зберегли вміння бути спостережливими: не раз і не два, коли я гучно робила обзори у магазинах, у мене брали консультації та купляли ті пляшки, про які я розповідала для блогу. Хоч кавістом іди працювати, піднімати продажі гарного вина на місцях.
Про фотосесії для себе
У серпні було: робили красивущу фотосесію із новим для мене фотографом. Від початку зрозуміла, що то моя людина: ми обидві прийшли на п’ятнадцять хвилин раніше: вона щоб техніку підготувати, я — щоб замінити кеди на підбори. А далі усе, як у рілсах в Інстаграмі: дістаю з пакетику туфлі, пляшку вина, келих. Перевзуваюся, наливаю, пакетика ховаю. І під ритмічну музичку цок-цок-цок із келихом по алеях! Лягати на парапети та фонтани, сідати на бордюри та залазити у кущі із келихом на голові — то моя буденність! Пити посеред дня посеред міста — моє друге ім’я!
Фотограф аж тактично запитала: чи все добре у мене? Як мені з тим, що на мене перехожі озираються, із заздрістю намагаючись вгадати, чи справжнє у мене в келиху вино? А мені добре. Я в óбразі, я на сцені, де не була вже років дванадцять. Треба видертися на гору на підборах? Вздеруся! Зупинити рух на дорозі і зробити дефіле із пляшкою? Як два пальці! Бо коли я граю роль блогера, мені справжні софіти не потрібні — мені світять очі здивованої публіки. Зате який потім результат! (до речі, результат я поки що так і не показала. Але все буде )
А як я й сама побачу щось таке ж трохи божевільне на вулиці, завжди пам’ятаю: хтось робить щось, що подобається, що надихає, робить попри все, що є у зовнішньому світі зараз. Ну і яке ж це тоді божевілля? Це засіб справжнє божевілля пережити. Не забувайте робити те, що надихає.
Альона Мінакова для Орінго
Mikurianka
Пт, 16/02/2024 - 20:34
Чи радість без причини накриває враз,
І психосоматика не має аргументів,
І душу вже не гріє навіть блиск прикрас...
Тобі не зрозуміти дію естрогенів,
Ми різні, це не правда, що я з твого ребра
Я що багато прошу? Ти просто сядь послухай
І принеси бокальчик білого вина!
Приспів: А я не п'яна! Я щаслива!
Ну, що ти дивишся на мене?..
Я ж сказала, милий, я не п'яна! Я щаслива! Ну і шо?..
Мені зовсім Не погано, мені дуже хорошо!
Буває дні за днями складаються в неділі,
І є якась тривога на серці за усіх,
І курс по мотивації що за п'ять ка купила
Мені нічьо не дав і не кажи, що ти казав
Тобі не зрозуміти дію естрогенів
Ми різні, і це правда, я знаю, що кажу!
Та ти такий звабливий і самий добрий милий,
Неси бокальчик білого, прошу!
Cleona
Пт, 16/02/2024 - 22:37