Або як формуються кола навколо унікальних справ та бізнесів.
Кожне окреме підприємство, майстерня чи організація, що вирізняються з-поміж інших сферою діяльності або стратегією будування бізнесу, з часом також набувають форми бульбашки. Своєрідна робоча атмосфера, унікальний продукт або умови його створення мов магніт приваблюють певне коло людей: майбутніх працівників, клієнтів або тих, хто хоче розповісти про цікаву бульбашку якомога більшій кількості людей. І за збігом обставин, прив’язка до місця є важливим фактором у підтриманні такої бульбашки «на плаву». Тож серед них трапляється чимало локальних бізнесів. Щоб познайомитись з деякими, запрошую у віртуальну подорож Європою.
І розпочну оповідь з українського прикладу спільноти, яка вже кілька століть тримається на відданості людей, закоханих в нашу історію, культуру і передусім у м’яку податливість глини. Мова про опішнянську кераміку і тих майстрів, що попри виклики досі підтримують гончарне мистецтво Полтавщини.
Чому саме тут, в невеликому селищі Опішня, утворився цей осередок? Під цією землею залягає близько 100 видів глини й з них усього 10 годяться для керамічних виробів. Місцева глина має сірий колір, а після випалювання стає світло-жовтою. Особлива сировина й таланти місцевих майстрів зробили Опішню гончарною столицею України, слава про яку розійшлась світом вже у 19 столітті. Гончарна справа була єдиним джерелом прибутку селян, а навички передавались з покоління в покоління. Чоловіки видобували глину за допомогою нехитрих інструментів й приладів, перетирали, працювали на гончарному колі, а жінки вручну розписували вироби.
У 1929 р. за ініціативою кустарів Опішні та навколишніх сіл створюється кооперативно-промислова артіль «Художній керамік». За сорок років потому радянська рада з метою контролю роботи артілі реорганізує її у завод. На жаль, вже понад 20 років завод не працює, але мистецька бульбашка тримається зусиллями приватних гончарних майстерень і передусім найбільшого в Україні Національного музею-заповідника українського гончарства. У його складі працюють Інститут керамології, Центр дослідження українського гончарства, Національний архів українського гончарства, гончарська книгозбірня України, меморіальні садиби майстрів О. Селюченко та Пошивайлів, державна спеціалізована художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному».
Готуючи матеріал про наступну бульбашку я доклала чимало зусиль, аби не показати вам кілька десятків фотографій. Просто познайомити вас з чи не єдиним у своєму роді осередком рукотворної магії, паризьким ательє Maison Legeron, лише за допомогою слів неможливо. Як передати ніжність шовкових пелюсток, тремтіння пташиного пір’я, аромат шкіри, вигини елегантних капелюшків та вишукану красу мережива, не побачивши їх наочно чи навіть не доторкнувшись до цієї краси?
Майстерня Maison Legeron заснована у 1727 році. В її стінах вручну, за допомогою старовинних інструментів й досі виготовляють різноманітний декор для одягу таких брендів, як Celine, Dior, Dries Van Noten, Givenchy, Jimmy Choo та Louboutin. Тільки уявіть, колись сам Карл Лагерфельд та Юбер Живанші особисто заходили до цієї майстерні та робили замовлення на вишукані текстильні квіти або пір’я для головних уборів напередодні модних показів. Сьогодні Оскар де ла Рента замовляє в Legeron чорні квіти зі шкіри, а для Cartier регулярно постачають білі шовкові півонії для декору вікон.
Ательє знаходиться у власності вже четвертого покоління родини і нинішній керівник Бруно Лежерон так трактує прихильність іменитих клієнтів: «Ми зберігаємо старі процеси, бо вони єдині, що в нас залишилось, щоб правильно робити те, що ми повинні робити». Для нього та його фей-кравчинь це місце вже давно стало домом. Деякі з фахівчинь присвятили роботі в Maison Legeron понад 40 років і щиро вважають, що зберегти старовинні традиції можна тільки якщо жити заради ремесла.
Додамо цій оповіді трохи пікантного смаку з нотками італійської кухні. Наступна бульбашка плекає культурну спадщину Сардинії, місцевості з суровою природою та найсмачнішою винагородою за її випробування. А тримається вона у тендітних жіночих руках, берегинь стародавніх рецептів найрідкіснішої у світі пасти. В кращих традиціях ремісничої справи ці рецепти передаються по родинній лінії, від матері до доні.
Перша — ніжна та неповторна паста «su filindeu» (в перекладі «нитки Бога»), технологія виготовлення якої не підкорилась ані Джеймі Оліверу, ані фахівцям концерну Barilla.Вона виготовляється з сотень крихітних тістяних ниток, переплетених у вигляді щільної решітки. Пасту варять в овечому бульйоні та подають з овечим сиром, що нагадую за текстурою фету. Блюдо здебільшого готують на свято Святого Франциска, двічі на рік, та пригощають паломників, що сотнями приїжджають в ці дні до Сардинії. У 2022 році на острові було всього три жінки, які володіли технологією приготування «su filindeu». Це Паола Абраїні та її учениці — племінниця й невістка. Це вперше в історії, коли навчання справі відбувається за межами родини. Паола таким чином зберегла рецепт, передавши наступним поколінням майстерність відчувати стадії готовності тіста буквально шкірою.
А чим же ласують сардинці та гості острова впродовж інших 363 днів на рік? Окрім святкової пасти тут виготовляють ще купу інших, маловідомих її різновидів. Це й андарінос, рецепт яких зберігся лише в одному сардинському селі Усін, і лорігіттас, схожі на плетені ювелірні каблучки. Знані місцеві кулінарки вже давно перебувають в «золотому віці», але на кухні вправляються вправніше за молодь.
Жодна машина не може відтворити рухи жінок, що готують цю унікальну пасту для своїх близьких. Тож італійським ресторанам не залишається нічого іншого як приїздити до Сардинії за цією рідкісною пастою, щоб потім долучити до місцевої смачної бульбашки клієнтів з усього світу.
Наталія Орінго
