Трапляються дні, і навіть довше, ніж дні, коли ти ніби б’єшся головою об щільну цегляну кладку. Не в змозі знайти рішення, докласти саме тих, корисних, зусиль, розгадати загадку, дати правильну відповідь. Розганяєшся зі своїм візком, повним життєвого багажу — такого важливого, важкого — і гатиш у ту кляту цеглу, але лише падаєш навзнак, ошелешена. І нема тобі жодного ходу на таємничу платформу між дев’ятою і десятою.

Чи то безпорадність, чи то засліплююча втома іноді блокує нам ходи в чарівне. Навіть коли поруч найближчі, і попереду точно чекає щось добре, сувора цегла зневіри не завжди піддається. Що ж тоді робити? Чекати. Направду, час не лікує, він скоріше тамує, огортає все м’якою ватою, як новорічні іграшки: і ті, що новенькі і блискучі, і ті, що вже мали нещастя побитися і тепер небезпечні своїми гострими краями. Та не чекайте занадто довго! Пружність часопростору не назавжди. Не давайте скам’яніти цій реальності навколо, усе одно проривайтеся до чарівного і дивного. Набирайте розгон, не боючись болю — якщо вірити, то всесвіт посунеться на чвертинку, щоб дозволити вам порушити його закони. Авжеж, якщо ви намірилися лише на добру витівку.

Гадаю, багатьом з нас довелося відчути себе Гаррі чи Роном, що забилися об непробивну стіну, два роки тому. І хтось досі ловить себе на страху вже ніколи не потрапити на інший, світлий бік. І це зрозуміло, і навіть природньо, адже болюча несправедливість, злість, тривога і всеохопна трагічність залишають слід, а рана ятриться щодня. Але якщо ви досі на звичайному маглівському вокзалі серед розкиданого багажу, зневірені та втомлені, роззирніться. Ми творимо магію просто зараз. 

Долаємо безліч кілометрів і кордонів наймагічнішою залізницею, щоб обійняти близьких, щоб убезпечити наших дітей і стареньких — і щоб повернутися додому. Поки не винайшли чарівних паличок, гатимо з усієї можливої зброї, щоб утримати своє. По краплинці концентруємо величезну силу, дорожчу за всі багатства Грінготсу, під захистом українського залізопуза. Примудряємося святкувати весілля й уродини, незважаючи на те, що смертежери чатують на нас щосекунди. Називаємо дітей на честь найсміливіших людей, яких ми знали. Так, ніхто не сортував нас на факультет українців — ми зробили це самі. Хіба це не варто того, щоб вірити?

Нехай про це нагадує вам срібний капелюшок на дванадцятій годині. А шлях до чарів, які перемагають зло — кольорова зірочка спалаху. Підвіс «Час для чарів», створений за ескізом Еліни Альбертівни (Lina2018) під час двадцять п'ятої магічної сесії Екслібрису — зовсім не часоворот, хоча і годинник. Він не поверне вас у минуле, але це на краще: зараз ми всі обернені обличчям до майбутнього. Ми боремося за нього, мріємо про нього, творимо його просто зараз. Насправді, хороші книги живуть у нас завжди, і образи переплавляються з реальністю… Особисті враження від давно прочитаної історії, які втілюються у прикрасі, завжди цінніші за просто ювелірні ілюстрації. Хтозна, що писано у цій крихітній книжечці: казки, закляття, спогади або чийсь щоденник, який почали писати у сховищі? І кошеня — хочете, нявкне вам загрозливо, як місіс Норіс, а хочете — перетвориться на портрет отої приблуди, яку ви колись принесли додому, мокру як хлющ і голодну-голодну.

Як твориться магія? Тільки власноруч. Обійтися у такому складному проєкті без 3d-моделювання вдалося завдяки майстерності орінгівських ювелірів. Від складок капелюха до мініатюрних гвіздків на шпалах, модель прикраси зроблена вручну, і це теж — дивовижа наших часів.

І пам’ятайте: навіть застиглі у сріблі стрілочки двічі на день показують правильний час. Тож знаходьте привід постукати по нібито непробивній цеглі хоча б іноді. Обіцяю, прохід відкриється тоді, коли настане його мить.

Анастасія Орінго