Друга світова торкнулась великої частини планети, залишаючи в країнах свій чорний, липкий слід. Та все ж не можна однаково описати вплив цією людської трагедії для Франції та Польщі, Англії та Америки.

Кожна з цих країн заплатила свою ціну за можливість існувати, по-різному в них проходили культурні, соціальні та економічні процеси у відповідь на загарбницькі дії фашистів. Раніше я розповідала кілька історій про французькі ювелірні бренди під час другої світової, а сьогодні хочу торкнутись британської галузі.
Отже, розвиток ювелірної галузі в цій країні на початку 20 сторіччя був в піднесеному стані. І це не дивлячись на відлуння першої світової війни, в якій англійці брали активну участь. Британські ювеліри на той час сформували власну школу з унікальними традиціями та техніками, а в цей скрутний час змогли не тільки не збанкрутіти, а й в рази збільшити свої статки. Річ у тому, що вся ювелірна галузь країни працювала над державним замовленням — виготовляла для британських солдат пряжки для ременів, ґудзики та знаки воєнної відзнаки.

В цей час до Британії емігрувало багато талановитих майстрів ювелірної справи, започаткувавши цілі династії в цій галузі. Та з закінченням війни попри очікування стан справ в ювелірному бізнесі не пішов ще більше в гору, а навпаки, обернувся спадом. Майстри, які все життя працювали з найкоштовнішими матеріалами, захлинулись у хвилі Великої депресії. Світ намагався встати на ноги та оговтатися від наслідків війни й підтримання ювелірної галузі не було першочерговою задачею, принаймні в Британії, де проблем в промисловості й так вистачало.
Всесвітньо відомий осередок ювелірів в країні, що й досі розташований в Бірмінгемі, з доволі респектабельного місця перетворився на джерело безробітних. Щоб ви могли уявити кількість працівників галузі лише тільки в Ювелірному кварталі, наведу кілька цифр. На піку свого розвитку в 1914 році тут працювало 20 000 людей. Ця кількість ювелірів створювала додаткові робочі місця для виробників інструментів та пакування. Щільність забудов була такою високою, що для розширення бізнесу власники підприємств займали майно робітників.

І ось на додачу до світової кризи з’являється нова біда — Друга світова війна. Перші бої з Германією Англія мала вже в 1940 році, майже на початку військової компанії Гітлера. Англійська економіка до того часу поступово переформатувалась на воєнно-оборонну, денно й нощно працюючи на потреби фронту. Так у Ювелірному кварталі підприємства адаптували свої станки та лінії постачання для виробництва будь-чого від боєприпасів і військових ґудзиків до пляшок для води й каструль. Часто в вітринах можна було побачити об’яву, що та чи інша ювелірна майстерня вимушена тимчасово припинити приймання замовлень, але буде рада бачити своїх клієнтів після закінчення війни.
Здавалось би, що при такій чисельності майстрів, можна було б залучити частину для продовження основної діяльності. Та більшість ювелірів добровільно відправились на фронт. Кількість солдатів, що прибула до військових частин саме з Ювелірного кварталу була настільки разючою, що той призов навіть назвали ювелірною кампанією.
Перепрофілювання ювелірних ліній не могло залишитися непоміченим. Коли німці довідались про розташування головних заводів з виробництва боєприпасів, один за одним почались авіанальоти. Так Ювелірний квартал став об’єктом бомбардувань Люфтваффе. За весь час мешканці Бірмінгему чули сигнал повітряної тривоги понад 365 раз. Реальних вилітів німецької авіації з послідуючим скидуванням бомб було 77. На місто впала велика кількість фугасних бомб, 48 парашутних мін, а також запальні бомби. На відновлення міста знадобились десятиліття.

Та не всі виробництва перейшли на воєнні рейки. Деякі ювелірні майстерні були маленькими, це здебільшого крафтові виробники, і робили прикраси вручну, тому їм було важко адаптувати виробництво або отримати вигідні державні контракти. Вони продовжували працювати в галузі, ледь втримуючись на плаву. Цьому аж ніяк не сприяв ані дефіцит коштовних металів та каменів, ані різкий спад попиту.

А попит на той час тримався на жіночих плечах. Відверто кажучи й в мирний час, навіть якщо прикраси купував чоловік, основний імпульс, запит йшов від жінки. Саме вона, керуючись чи то власним смаком, чи вимогами тогочасної моди, обирала ту чи іншу обновку у свою колекцію. А тепер, коли жінки повсюдно замінили чоловіків на робочих місцях, ця гендерна перевага у промисловості мала свої наслідки. З війною в панянок зникли святкові нагоди для виходу у світ, проте з’явилось чимало зобов’язань. Проводячи за станками практично увесь час, вони мали дотримуватись сурового дрес-коду. Виробництво боєприпасів було ризикованою справою, від найменшої іскри нерідко виникали займання та вибухи, тож носити будь-які прикраси чи вироби з металу було заборонено. А якщо прикрашати себе нема коли та й не можна, то звісно, зникає потреба в коштовностях.

Тому зустріти на вітринах хоч крапельку ювелірного різномаїття було справжньою вдачею. Що ж можна було придбати у лондонських крамничках того часу? Перед усім це патріотичні та пам’ятні прикраси, на них шалений попит зберігався попри всі фінансові труднощі. Це медальйони, в яких солдати зберігали фото коханих чи матерів, а жінки в тилу – знімки чоловіків, яких чекали з фронту.

Також під час Другої світової війни стало популярним демонструвати приналежність свого чоловіка до того чи іншого військового підрозділу. Ці позначки розташовували на брошках, затискачах для шарфів, каблучках і навіть сережках. Від скромних штампованих металевих предметів до емалі та навіть предметів, прикрашених дорогоцінним камінням.

Єдина ніша, де зберігалась цінність золота — весільні каблучки. Ані дефіцит золота, ані спроби проштовхнути на ринок платину, не мали успіху. Молодята бажали сонячно-жовтого металу. Тож уряд пішов на поступки, але обмежив обсяг сплаву для виробництва однієї прикраси. Так весільна каблучка мала бути виготовлена з 9-каратного, а не звичного 22-каратного золота, і мала важити не більше 2 пеннівейтів — приблизно 3 грами.

Так відстоювали свій фронт представники ювелірної галузі. Нехай вона не належить до числа найважливіших для країни, що перебуває у стані війни, але без цієї історії боротьби могло б не бути й загальної історії перемоги.

Наталія Орінго