Вважається, що дивні збіги трапляються у житті для того, аби скерувати нас у вірному напрямку, якщо раптом заблукали чи повернули в хибний бік. Але іноді трапляється так, що цілого життя недостатньо, аби зрозуміти, який напрямок є вірним.
За 70 років Елізабет Лі Міллер змінила чимало захоплень, професій, країн, чоловіків, намагаючись відшукати своє призначення в світі, що існував за чоловічими правилами. В 1930-ті на виставці сюрреалістичних фотографій Ман Рея про юну Лі, зображену майже на всіх його роботах, казали «володарка найгарнішого пупка». В ті часи вродливій дівчині годі було сподіватись на більше визнання, достатньо слухняно позувати митцю. А вже через півстоліття суспільство неочікувано відкрило для себе в образі гламурної білявки справжню Лі, яка була сильною жінкою та обдарованою фотографкою. І тут, звісно, не обійшлось без випадковостей.
Перед вами документ середини минулого століття. Рядки з особистими даними свідчать, що він належить блакитноокій білявці вагою 57 кг при зрості понад 175 см. Фото підтверджує надруковане: зі світлини на нас дивиться справжня красуня. Якби не відбитки пальців поруч та не надпис WAR DEPARTMENT, можна було б припустити, що це сторінка з архівів модельної агенції, а не перепустка військової кореспондентки. І це могло б бути правдою, бо ще за 15 років до того, як Лі Міллер отримала дозвіл на супроводження військ союзників в якості репортерки та фотографки, вона знаходилась за тисячі кілометрів від фронту, на вулицях Мангеттена.
Дев’ятнадцятирічна струнка білявка, одягнена за останньою паризькою модою, необачно ступає з тротуару якраз в той момент, коли дорогою мчить автівка. Від неминучої загибелі її рятує швидка реакція перехожого. В ролі героя опинився видавець Конде Наст, найвпливовіша людина у світі моди (засновник видавництва, до якого сьогодні входить 18 журналів, втому числі Architectural Digest, Bon Appétit, GQ, Tatler, The New Yorker, Vanity Fair й Vogue). Професійний досвід підказує Насту, що ця необачна дивачка могла б стати популярною моделлю. І дійсно, через деякий час на обкладинці Voque з'являється портрет вишуканої білявки. А згодом Лі вже позує найвидатнішим фотографам глянцю. Та із-за прикрого випадку модельна кар’єра Міллер триває недовго. Публіці не сподобалась відверта (зважаючи на тогочасні погляди) реклама тампонів Kotex, для якої позувала Лі Міллер. Після цього вона стала небажаною в індустрії моди.
Фотограф, що зробив злощасний знімок, та за сумісництвом добрий друг дівчини Едвард Стейхан підтримує Лі в її бажанні перейти по той бік камери та самій стати фотографкою. Він пише рекомендаційний лист до видатного французького митця Ман Рея і Лі вирушає до Парижу.
На ранніх фотографіях Лі Міллер звичайні речі, оформлені таким чином, щоб відірвати їх від контексту та надати їм трохи фантазії чи гумору
Але місто кохання й моди не поспішає підкорюватись іноземці. За вказаною адресою вона не знаходить Рея: консьєржка повідомляє, що митець поїхав на цілий місяць. Тож Міллер, аби відпочити з дороги та визначитись з подальшими планами, заходить до маленького кафе. За іронією долі там вона знаходить невловного фотохудожника.
Ця зустріч швидко переростає в палкий роман, побудований на вибуховій суміші з пристрасті, ревнощів й творчості. Старший за Міллер на 17 років, відомий сюрреаліст того часу Ман Рей став для дівчини провідником у світ мистецтва. Вони ділили ліжко й творчість — чимало фоторобіт, зроблених Лі, навіть автопортрети, Ман Рей виставляв під власним іменем, а вона не заперечувала. Коли ж союз музи та творця перетворився на співіснування двох сильних митців, ці стосунки вичерпали себе.
Так Лі здобуває жадану волю і повертається до Нью-Йорка, де відкриває власну фотостудію. Вона приваблює заможних клієнтів, обіцяючи їм фото «в стилі Ман Рея», бо цей світ, як і раніше, крутиться навколо чоловіків. Вона пишалася тим, що сама встановила складну систему освітлення та електричну проводку: це стали в пригоді знання, отримані в юності під час навчання в театральній студії. Лі не тільки проводить комерційні зйомки, а й плідно працює з Voque.Та знову Міллер не встигає розправити крил й насолодитись успіхом — починається Друга світова.
Модні журнали стають не потрібні: у населення нема заощаджень для зайвих витрат на вбрання, та й економіка працює на потреби фронту — годі й шукати розкішні сукні в крамницях, на прилавках лише найнеобхідніше. Але уряд вирішує використати репутацію журналу в іншому напрямку: такі видання, як Vogue, можуть допомогти звичайним жінкам зрозуміти їхній внесок у військові дії. Замість заміток про гламурне життя тепер на сторінках глянцю були фотоісторії жінок, які допомагали наближати перемогу тут, в тилу. Можливо б справа так і не рушила далі м’яких фотонарисів про воєнні позбавлення, але Лі мала інші ідеї — вона прагнула показати реальність війни в епіцентрі подій.
В грудні 1942 року Міллер стала акредитованим військовим кореспондентом Vogue (крім неї всього три жінки були акредитовані як офіційні військові кореспонденти збройних сил США). Вона фотографувала визволення Парижа, битву під Сен-Мало, польові госпіталі в Нормандії та звільнення концентраційних таборів Дахау та Бухенвальд. Її фотографії, одні з перших фотографічних доказів Голокосту, були жахаючим проблиском звірств, які чинили нацисти в таборах. «Я ПРОХАЮ ВАС ВІРИТИ, ЦЕ ПРАВДА», — телеграфувала Міллер редактору Одрі Візерс, надсилаючи свої фотографії з Дахау.
На цій історичній світлині, зроблена в ванній кімнаті Гітлера, Лі Міллер в ролі моделі. Фотограф — її напарник Девід Шерман.
Хоча Лі Міллер стверджувала, що саме війна змусила її відчути себе живою, що їй подобалась військова форма, весь час одна й та сама, не набридало вмиватися водою з шолому й харчуватися пайками, та вона, як і багато воєнних фотографів того часу не змогла уникнути психологічних травм. Спочатку був драйв, Лі не уявляла себе без цієї роботи і навіть її лікар мусив визнати: «Ми не можемо постійно тримати світ у стані війни лише для того, щоб забезпечити вам хвилювання». Та після капітуляції Германії знаходити натхнення для написання та фотографування ставало важче, і зрештою Міллер відходить від справи, сховавши понад 60 000 негативів і листів.
Минав час. Фотографка вийшла заміж, народила сина Ентоні та насолоджувалась життям у заміському будиночку, присвятивши себе кулінарії. Принаймні ззовні все саме так і виглядало. Та фоном цієї ідилії була глибока депресія, проблеми з алкоголем та посттравматичний розлад. В останні роки життя вона все ще отримувала запити на зйомку, але відмовлялась від роботи, а про минуле воліла не згадувати: «О, я зробила кілька фотографій. Але це було дуже давно».
Та в цій історії залишилось місце для ще однієї випадковості. В 1977 році (вже після смерті Міллер) невістка Лі шукала на горищі будинку дитячі фото свого чоловіка Ентоні, щоб порівняти його в часи дитинства з їхньою новонародженою дитиною. Але замість сімейного фотоальбому жінка знайшла понад 60 000 негативів та 20 000 світлин, відзнятих за часи війни, листи, документи і записи. Родині Лі Міллер знадобилось десять років, щоб навести лад в цьому архіві і розказати історію фотографки. З 1980-х років Ентоні, який нічого не знав про фотографічну кар’єру своєї матері, працював над просуванням її робіт. Завдяки цим зусиллям вона стала темою кількох виставок, біографій і монографій. А в 2023 році вийшов біографічний фільм «Лі» з Кейт Вінслет у головній ролі.
Наталія Орінго
