Старовинні Черкаси спочатку мене навіть збентежили: місто з давньою багатою історією так вправно приховувало від сторонніх очей факти, документи й обличчя, що у процесі пошуку потрібної інформації багато разів просто руки опускалися… Але хто шукає, той стежину знайде — і врешті-решт срібний телепорт у самісінький центр України побудувався.

Тринадцятий телепорт у колекції «Чарівні міста України» ховався за приголомшливо-гарним фасадом будинку Щербини, у якому зараз функціонує місцевий Палац одружень.

Збудовано це мереживне диво було у 1892 році, хоча навіть вже тут виникають неузгодження – знаходила різні дати у старій періодиці. Про пана Щербину, який залишив місту в спадок такий яскравий будинок, відомо зовсім мало. Звали його чи то Афанасій, чи то Адріян, і він був дуже поважною людиною: депутат міської думи, багатий підприємець-мільйонер, фаховий інженер та підрядник-грабар. 

От про грабарів треба розповісти трохи більше. Назва професії походить від слова «гребти» — це виконавці земляних робіт. Знайшла посилання на цікаве дослідження про вплив грабарства на розвиток регіону (Грабарі та їх «земля-будувальниця») і там наведена статистика, як під час масової розбудови залізничної мережі зростало населення Черкас: «…Як єдина трудова спільнота саме грабарі мали найбільше значення у економічному розвитку міста. Із будівництвом залізниці Бахмач – Одеса через Черкаси, що завершився у 1912 році, сюди із кількох губерній, не кажучи вже про подніпровські села, прийшли на заробітки тисячі чоловіків. … на піку будівництва залізниць, населення нашого міста зросло з 14 до 40 тисяч. Такі темпи значно перевищували середньостатистичні. Не було б перебільшенням сказати, що на рубежі ХІХ-ХХ століть Черкаси стали центром грабарства в масштабах усієї імперії. Так, газета “Киевское слово” повідомляла, що навесні ще 1892 року у земляних роботах у сезон щоденно було задіяно понад чотири тисячі осіб плюс ще тисяча перебувала на заробітках від Білого моря до Каспійського. Дуже швидко власники тутешніх грабарських артілей перетворилися у класичних капіталістів періоду найбільшого економічного підйому, що тривав до Першої світової…»

Отже, пан Щербина, голова грабарських артілей, на капітали, добуті з самісінької землі, вистроїв собі казкову садибу на перехресті доріг. Креслення споруди та документи з будівництва не збереглися, на жаль, тому за непрямими ознаками та характерним поєднанням архітектурних деталей знавці приписують авторство видатному архітектору Владиславу Городецькому, який саме у ті часи активно формував особливий стиль забудови Черкас.  Будинок у дусі неоренессансу мав не лише вражаюче розташування і гармонійний фасад, у ньому був навіть зимовий сад з фонтаном, а подвір'я навколо було огороджене кованим парканом. 

З якихось невідомих нам причин пан Щербина насолоджувався вишуканим будинком не довго, вже у 1907 році його віддали в оренду земській управі, а з 1919 року там була карусель з ревкомів, рад та інших новостворених організацій. Потім на десять років туди запустили піонерів, а під час німецької окупації будинок заселили поліціанти, після війни знову чехарда з партійців, комсомольців, піонерів та перепланувань, аж поки у 1970 році в стіни будинку не в’їхав Палац одружень. Нарешті будинок прийняв таку свою сутність — вже більше ніж півстоліття люди там одружуються. На жаль, місцеві «діячі» у 1983 році трохи не доконали реконструкцією: добудували щось дивне позаду, перекроїли фасад, знищили сад та паркан, підсунули під самий його бік стандартні дев’ятиповерхівки, а вже у нові часи легкий білий будинок перетворили на яєчно-жовтий. 

Та нічого страшного, якщо харизма є, навіть не сама вдала пластика обличчя не спотворить! А з нічним освітленням, яке підкреслює незвичні форми та об’ємні візерунки фасаду Палац одружень взагалі виглядає як ніжна лялечка у мереживному вбранні.

Легкий, незвичний будинок милує око містян та й сам милується гарними молодятами. Він тепер насолоджується святковим гомоном, посмішками, квітковими пелюстками, бризками шампанського та дзвінкими обручками. Чітке відчуття, що Палац нарешті на своїй хвилі та наповнюється щасливими моментами, коли душа співає.

А коли я знайшла легенду, мовляв у цьому будинку є власний привид, який ніякої шкоди не робить, але пошепки розмовляє, ходить сходами та вмикає-вимикає світло, то подумала: може це дух будинку, який не хотів бути управлінням чи комітетом, а мріяв бути Палацом щастя? Добре, коли мрії збуваються, і будинок, який було створено з сили рідної землі та енергії людей, слугує зберігачем їх щасливих моментів. 

Як і учора про Чернівці, це була лише частина історії срібного перстня «Черкаси. Палац щастя». Продовження про ще один цікавий бік Черкас далі буде далі. Перстень теж багатошаровий, як і славетне місто, яке надихало на його створення. Місто, яке вистояло в усіх випробуваннях за понад сім століть свого існування.

Не маю жодних сумнівів, що найцентровіше місто України ще здивує усіх багато разів. 

О.М. 

P.S. В мене маленьке свято: нарешті перетнули екватор колекції чарівних міст!

Тринадцять каблучок вже готово, а попереду чекають дванадцять, це менше половини.

Ой, скільки ж роботи, щоб срібні телепорти запрацювали так, як задумано...