Вважаю, що вмовляти, а тим більш примушувати, ніякого сенсу немає. Як людина, завжди існує одночасно в декількох вимірах (нібито реальних і нібито вигаданих), знаю — шлях до книжок не буває стандартним, і якщо людині судилося любити читати, долю таку на козі не об’їдеш. Але чи можна якось долі цій посприяти? 

Нуууу… Мабуть для цього й повинні існувати бабусі, щоб потроху сунути усюди носа та хоча б здалеку сприяти долі...  

З «окнигаренням» Антона в мене жодних проблем не було. Він почав читати рано, книжки любив і з самого малечку навколо нього оберталися на орбітах не лише мама-тато, а ще й бабуся, прабабуся і прапрабабуся, які обожнювали свого золотого хлопчика і читали йому вголос.  Дитячого садочка в Антона не було, як і в мене колись, а це, як виявилося, і є легкий родинний шлях до індивідуального формування особистості, розвитку уяви та жаги до читання. Коли Антон у шість років пішов навчатися до рідкісної тоді приватної школи, то мені залишилося просто підтримувати цю жагу, купляючи нові книжки та підкидаючи на стіл свої старі, до яких він гіпотетично міг проявити цікавість. 

А от з Федором вже складалося інакше. Звісно, що з народження його оточували чудові книжки, Антон йому також багато читав, проте стрімкий розвиток цифровізації та дитячий садочок робили місію «окнигарення» трохи impossible… Мабуть, не варто розповідати, що обере нормальна дитина, якщо будуть перед нею одночасно мультфільми, трек з машинками, гра в телефоні та книжка?

Читати Федір почав вчасно, чітко по програмі підготовки до школи, бо якщо б раніше — то це педагоги не схвалюють, усім добре, коли діти в класі на приблизно однаковому рівні. І читав він те, що й потрібно для навчання…

Скажу чесно, в мене навіть було відчуття, що світ змінився остаточно і хоча Федя надзвичайно схожий на мене зовнішньо й емоційно, подібність ця не означає любов до читання. Та потім щось потроху почало змінюватися: маленькі кроки, захопливі ілюстрації, невеличкі книжки з цікавими фактами, кумедні вірші — просто щоб тримав в руках книжку. І наші довгі розмови під час вечірніх прогулянок приводили к тому, що під кожну висловлену зацікавленість знаходилася книжка. 

Не завжди то були дитячі книжки. Коли мова зайшла про архітектуру, мої численні альбоми з творчістю Антоніо Гауді були у фаворі декілька місяців. Під захоплення камінцями підключилися не лише дитяча книжка та набор NATIONAL GEOGRAPHIC, а й гарно ілюстровані дорослі довідники.

Це перетворилося на справжній квест: що знайти незвичного, як зацікавити і при цьому не занудити його, не відвернути від досліджень світу, не перевантажити. У 2021 році в мене були плани на декілька років вперед. А потім прийшла розлука, мене відрізало майже від усіх можливостей.

Ніяке спілкування онлайн не замінить прогулянку в сутінках та розмови про усе на світі, не відтворить особливе відчуття єднання розумів, коли обом щось цікаво, не зважаючи на різницю у віці. Вимушена ізоляція від найголовніших рідних у казані війни — це теж своєрідні тортури, які не так помітно за загальним жахом того, що відбувається, але вони мають пролонгований вплив на країну та людей, бо потроху ламаються родинні зв’язки… 

Та довго сумувати не вмію і почала шукати вихід. Окрім того, що з радістю хапалася за кожну хвилину спілкування (навіть якщо це домашні завдання по математиці), я почала шукати нові цікаві стежки. Щось вигадувала сама, щось підхоплювала з інсайдерської інформації (про що говорить онук, що дивиться зараз, у що грає…), підбирала книжки та відправляла. 

По шкільній програмі Стародавній Єгипет? Чудово!  Тьяґо де Мораєс у яскравій книзі «Мумія з’їла мою домашку» розповідає про хлопчика, який випадково опинився у тому часі. Книга настільки захопила, що довелося за проханням Феді писати до видавництва «Читаріум» та з’ясовувати, коли перекладуть продовження, про гладіаторів. Обіцяли, що цього року, бо інакше доведеться йому читати англійською…

Зацікавився Чорнобильською катастрофою і серіалом «Чорнобиль»? Теж маю на це відповідь: майже наукову енциклопедію «Реактори не вибухають», щоб вразити фактами друзів та вчителів,  а також захопливе оповідання Антіна Мухарського «Кістяк з Чорнобиля», яке легко читається. 

Цікавлять зірки та космічний простір? Давно чекала свого часу книжка Люсі та Стівена Хокінґів, «Джордж і таємний ключ до Всесвіту». Перша книга викликала справжнє море емоцій, попрохав продовження і тепер поїдуть до Словаччини ще одна або дві. Чому не всі п’ять, які заздалегідь маю у шафі? А щоб знову хотілось продовження і щоб вони не давили на нього кількістю сторінок. 

Бо потрібно ще почитати про нові пригоди у всесвіті Ґравіті фолз (несподівано захопив його цей мультсеріал та герої, коли восени тиждень гостював у мене), ще є цікаві енциклопедії, а також дві школи (словацька й харківська), теніс, друзі, стріми в ТікТоці, подорожі та усе, що може зацікавити моторного та енергійного козака в одинадцять років. 

Тому особливо приємно бачити таємні зйомки, як Федір читає сам або своєму молодшому братику Оскару, якому вже майже три роки. Теплішає на душі, коли шлях «окнигарення» продовжується і зникає відстань, бо зараз мій золотий хлопчик читає звичайну паперову книжку. Читає з задоволенням, а не тому що треба... 

Цього тижня буде багато про дитячі книжки, а поки мені дуже цікаво, які у вас в родині є особливі шляхи «окнигарення»?  Пишіть в коментарях, як час та бажання будуть, а я потім комусь за допомогою руки долі подарую гарну дитячу книжку. 

З любов’ю, Олена Маслова