Житомир має давню історію: за легендою, він заснований ще близько 884 року. Древляни, турки, татари, магдебурзьке право, війська Богдана Хмельницького,  Коліївщина – події нашаровувалися одна на одну, роблячи місто привабливим для дослідників, археологів та туристів. На чому ж ми зупинимося в першу чергу?

Відмотаємо часоворот одразу на ХІХ століття – Житомир починає стрімко розбудовуватися, з’являються перші багатоповерхівки, вздовж вулиць виростають будинки у стилях класицизму та бароко, які пізніше стануть пам’ятками архітектури. У 1903 році на південній околиці міста, на вулиці Великій Бердичівській починається реконструкція старовинного дерев’яного будинку. Його викупив для себе та своєї родини нотаріус Іван Миколайович Філіпов.

Познайомимося з цією особистістю трохи ближче. Усі історичні свідчення, що збереглися, характеризують Філіпова як успішного нотаріуса. Корінним житомирянином він не був, закінчив наш рідний Харківський університет, юридичний факультет. Встигнув попрацювати в районі Бердянська, влаштувався державним нотаріусом при Житомирському окружному суді, а з 1903 року відкрив власну контору. В Житомирі Іван Філіпов мав великий авторитет, серед його клієнтів була міська еліта, зокрема один з найзаможніших мешканців – барон Іван Максиміліановича де Шодуар.

Гарна праця – великі статки. Філіпов займався благодійністю, та вистачало і на власне красиве життя: для реконструкції придбаного дому було витрачено близько 100 тисяч рублів. Приміщення повністю перебудували у модному тоді стилі необароко: додали фасадну частину, розчистили чималий сад, в якому планувалися збори міського бомонду, благодійні вечори та бали. Двоповерховий особняк з ліпниною, колонами й високими вікнами нагадував скоріше палац, ніж звичайний житловий будинок, і був для тогочасного Житомиру геть нехарактерним. Вражало й внутрішнє оздоблення: бальна зала, антична ліпнина, красиві комини, старовинні меблі й ліпнина. Родина – Іван Філіпов, його дружина та двоє доньок – планували жити тут довго й щасливо. Та якщо ми поглянемо на дату реконструкції, зрозуміємо, що спокійного життя їм не судилося…

За радянської влади будинок націоналізували. Приміщення віддали спочатку під партійну школу більшовиків (завідував в ній, до речі, Олександр Довженко, відомий нам завдяки зовсім іншій діяльності). Потім в ньому відкрили звичайну міську школу, а з  1970-х років – РАЦС. Втім, було в цій історії і дещо гарне. По-перше, Івану Філіпову вдалося вціліти, оминувши репресивний механізм. Точна доля його невідома, але містяни розповідають, що він встиг втекти за кордон – сподіваємося, що людина з розумом та фахом зуміла створити собі не гірше життя на новому місті.  По-друге ж незрима рука берегла палац: його не зруйнували і не перебудували, зберігся навіть інтер’єр всередині.

За роки незалежності саме будинок Філіпова став одним з максимально вцілілих у Житомирі представників стилю бароко. У 2010 році почалася його масштабна реконструкція, а 21 квітня 2016 року в ньому відкрили Дім української культури. Першим в будинок пустили чорного котика, тож, як ви розумієте, він був просто приречений на успіх.

Сьогодні у Домі української культури відкриті шість виставкових залів. Тут демонструються картини житомирських художників, зброя козацької доби, історичні речі та народна творчість; проводяться майстер-класи та вистави. Наприклад, нещодавно відбувалася виставка дитячих робіт «Незламні».  Дух старовинного будинку доповнюється життям, що вирує просто зараз.  А ще у палаці можна провести незабутню весільну церемонію!

Про будинок Філіпових в Житомирі існує повір’я: якщо потерти трояндочку на старовинній пічці, здійсниться бажання. І хоча такі деталі на каблучці "Житомир. Дім української культури" розгледіти неможливо, щасті всередині себе вона точно зберігає – і поділиться з власником.

Що ще можна дізнатися про Житомир з каблучки? Зліва поспішає ретро-трамвай – куди ж в місті без транспорту. Це унікальний музей на колесах: ще 22 серпня 1899, п’ятим за рахунком в Україні, Житомир отримав електричний транспорт, екологічний та зручний.

Щоправда, не усі містяни були цьому раді: візники, що на той момент мали монополію, бойкотували трамваї і навіть ламали рейки та перевертали вагони. Але ті протести проти цивілізації минулися – а трамвай лишився. Відновлений за оригінальними кресленнями 20 століття, весело котиться він Житомиром – сьогодні його використовують для тематичних прогулянок й згадки про цікаву історію.

Справа на прикрасі можна побачити справжній космічний корабель. Він прилетів до нас з Музею космонавтики ім. С. П. Корольова, адже саме тут, у Житомирі, колись народився цей геніальний вчений. Його ім’я сьогодні знає кожний, хто хоч раз дивився у сторону зорь: під керівництвом Корольова запустили перший штучний супутник Землі та першу міжконтинентальну балістичну ракету, здійснили перший політ людини в космос.

От тільки в перервах між цими блискучими винаходами Корольов встигнув побувати в'язнем трудових таборів ГУЛАГ… Двері, що могли широко відкритися для нас в космос, радянська влада частково знищила, частково привласнила – але не змогла зачинити повністю.

Сьогодні в Житомирі діє музей, який «зосереджується на об'єднанні фізичного та філософського, духовного космосу, космосу зоряного неба та космосу людини й її духу». Поблукати музеєм можна навіть віртуально – щоправда, є ризик застрягнути на кілька годин, адже цікаво там абсолютно усе. Як пишеться на сайті, «експозиція музею космонавтики, що є справжнім шедевром мистецтва, використовуючи музичні та пластичні образи, поєднує наукову концепцію та видовищність, сприяє філософському та естетичному осмисленню життя». Ось вам і сучасна творчість серед галактик…

На каблучці летить космічний корабель, розроблений під керівництвом Корольова, – ці моделі здійснили більш ніж 130 успішних польотів. До 2020 року, коли в космос вирушив Crew Dragon, саме вони були єдиною можливістю доставляти екіпажі на Міжнародну космічну станцію – маємо чим пишатися!

На шинку спляться зорі, срібло відбиває місячне сяйво… Житомир вже подарував нам чимало важливих для України людей та історій – і ця сторінка в його визначному літопису точно не остання.

Ольга Орінго