Мабуть, яке саме «таке», пояснювати не треба —  життя під час війни складно описати якось ще, окрім «таке-розтаке». Хоч як забронюйся всередині, і скільки не тримай себе в руках міцно-міцно, щось інколи просочується краплями скрізь пальці сумне чи сумнівне… 

Краплі, які не встигла миттєво спинити, перетворюються в потік. Нема різниці, що це: сльози відчаю чи сльози злості, піт від праці чи від хвороби, а може й просто холодний дощ стікає по обличчю. З самісінького початку війни не пам’ятаю теплих дощів навіть влітку, лише крижані. 

Мрію про сухе та комфортне тепло, з потужною вентиляцією, щоб по куточкам душі не утворювалася чорна пліснява ненависті, щоб спогади кристалізувалися в щось зрозуміле: в малюнки, в слова на сторінках щоденника, в історію країни, міста, бізнеса…  

Та зарано мріяти і сподіватися. Зарано ставати спокійною та розсудливою. Не буде ніякого сухого тепла та затишку для роздумів, доки ллється кров українців на українську землю. І це те, що не вдасться видалити з себе, хіба якщо тільки сховатися десь у лісі до глибокої нори, без зв’язку з шаленим світом людей.

Відчуття неймовірної несправедливості, страшної жорстокості та безглуздості так званого «цивілізованого» світу накриває щоразу, коли бачу некрологи мужніх воїнів і просто людей, коли кляті вороги вбивають дітей і митців, коли руйнуються житлові будинки і неповторні пам’ятки історії, коли розумію, скільки ще горя в нас попереду, і як складно у світі, де все має викривлені ціни, створити рівняння та вирахувати вартість кожної хвилини страждань, кожного загубленого життя. У чому це взагалі можна порахувати, як вкласти в голову?

І я злітаю з рейок здорового глузду, ховаюся від цих неможливо цинічних рівнянь в глухому кутку та й забуваю, де себе сховала. Ні, під час війни жити не вдається. 

Можна, звісно (якщо пощастить виповзти з кута), якось працювати, терпіти, чекати, сподіватися, озиратися, шукати, знову щось робити, піклуватися, їздити, ходити, їсти, дихати. Та є весь час фонове відчуття, нібито граєш без сценарію у мок’юментарі пришелепуватого злого генія роль того, хто нічого не розуміє і стоїть з відкритим ротом. Нібито знімає прихована камера. Нібито складаєш пазл без допоміжного малюнка, з коробки залишків минулих пазлів: окремі шматочки різних своїх колишніх життів розкладаєш по столу та намагаєшся знайти між ними зв’язок… 

Стоп, Оленко. А чи можуть ці шматочки мати якусь вагу? 

Скільки потрібно усього звичайного, доброго, розумного скласти на праву чашу терезів рівняння, щоб ліву чашу з темною матерією війни, безмежно важку чашу, хоча б на міліметр відірвати від землі? 

Така жадана хоча б на мить рівновага, така недосяжна рівновага. Mission: Impossible! Місія нездійснена? Спробую хоча б, все одно гірше не буде.

Збираю на чашу любов. Усю любов до людей близьких, рідних і просто нормальних людей, навіть незнайомих, з інших куточків світу… Тепер любов до Батьківщини, любов до книжок, любов до срібла, любов до травня. Усю любов, якої за попередні роки зібралося чимало, без залишку на терези. 

Замало, однієї любові надто замало. До любові складаю довіру до всіх, хто зайнятий зараз потрібною справою. Підкріпляю довіру допомогою. Щоб допомагати можна було більше, занурююся в роботу — з грошима донатити легше, ніж в кредит. Насипаю щедро срібло, камені й чарівні історії, які лише виглядають легковажними, але дуже вагомі. І ще побільше праці та допомоги, чесних розмов і уважності до справ. Згадую молитви і мантри. 

На мить здається, що терези ворухнулися. 

Та ні, насправді це просто моє бажання — знайти рівновагу, щоб потім знайти новий вимір життя. Що б я не поклала на терези, дика об’єктивна нереальність змінитися не зможе. 

Ми з вами вже живемо у війні. Хтось чує війну лише в серці та новинах, хтось чує її зовсім поруч. Ми всі щось безповоротно втратили і будемо втрачати, поки не закінчиться війна. А може, поки взагалі не скінчаться всі війни? 

Війна на Землі завершиться, коли ідеалістичні погляди про найвищу цінність людського життя і свободи стануть новою реальністю не тільки в Європі. Коли війна стане неможливою не тому що вона економічно недоцільна, а тому що вона протилежна новій людській сутності. 

Не знаю, чи можливо скласти таке рівняння, чи є хоча б якийсь шанс. Але коли я про це думаю, в моєму темному куті з’являється тонкий промінь. І уява знову ворушить терези. 

З любов’ю, Олена Маслова