Часи складні, їх треба перетерпіти. Я тримаюсь, працюю, жартую, кудись біжу, щось вигадую, заробляю і скидаю донати, купляю та читаю книжки, слухаю лекції, вчу мови (англійську й українську), але насправді мені терміново треба латати дах, так само, як і переважній більшості українців.

Повноцінної системи психологічної реабілітації для пошарпаних війною поки що не існує, до того ж розумію — у першу чергу необхідно відновлювати військових, поранених, дітей і тих, хто втратив близьких, а в цілому благополучні тітоньки вкрай середнього віку, такі як я, по справедливості аж ніяк не потрапляють до кола людей, якими треба опікуватися. 

Але що ж робити, коли розуміла — так далі не можна продовжувати? Чорна діра війни у серці перетворилася на рану, що не загоїться сама, і рана ця продукувала темряву, спотворювала світ навколо, заважаючи рухатися до перемоги. І ось випадково я встигла влітку схопити те повзуче лихо за хвіст.

Будь-яку задачу, навіть дуже масштабну, можна вирішити, коли зрозумієш, з чим саме маєш справу. Втомилася бігати від порожнечі всередині, сіла трохи помалювати, фоном увімкнула Жадана з Собаками, як раптом почула пісню «Діти» зовсім інакше. 

Зазвичай я її прогортала, щоб не засмучуватися, але тим вечором за сумом на слова «…І те, що тримало тебе раніше буде тримати тебе надалі...» несподівано прийшло натхнення. Тримало мене, як і раніше, ювелірне мистецтво, а ще — давнє вміння лікувати самостійно тіло й душу. Мій голос міг стати повністю матеріальним сріблом. Почала розмовляти з собою, щоб відшукати початок мого лиха і поступово добалакалася до нового проекту «Ювелірна арт-терапія».

Створився своєрідний лист опитування, який потім заповнила, виманюючи з себе образи, які ховалися у темних кутках. Нижче видно, як лист заповнювався. 

Покрокове заповнення:

Наріжним каменем сеансу було вхоплене відчуття випалених блискавкою дерев, які виглядають зовні нормальними, але постраждали всередині. І потім з’явилися ми, звичайні люди, що тримають на своїх руках можливе майбутнє. Допомогло. Далі жити можна… А як знов накриє — вже знаю, що треба зробити. Поділилася з Олею концептом самодопомоги, вони з друзями у Чехії теж провели сеанс і навіть зліпили з глини візуалізації побаченого. Кажуть, що спрацювало добре. 

Моє випалене дерево перетворилося на срібний зріз, допоміг зробити його Олександр Лукацький. Тепер думаю зробити картку з послідовністю дій та необхідними засторогами, щоб за бажанням могли спробувати цей спосіб усі, хто відчує потребу. 

А чому ж так довго визрівають подібні справи? З початку липня слухала себе, чи не повернеться те повзуче лихо непотрібності, та усе добре і випробування арт-терапії визнаю вдалими. Від пісні "Діти" засмучуватися можу й досі, але тільки тоді, коли дуже перевтомлена.   

…Цю лють зими й березневі ріки

Цю давню потребу лишатись людиною

Ми запам'ятаємо все це навіки

Нам далі жити цією країною
 

З ночі лишається небо темне

Іде війна – виростають діти

І любиш їх, тому що крім тебе

Їх тут ніхто не буде любити

Ранкова збивка теплого серця

Нічного неба дереворит

І наше повітря нам дається

Щоби дихати і говорити.

Тримайтеся, друзі. І обов’язково говоріть. З собою, з людьми, з деревами, з аркушем паперу.

Ми побачимо майбутнє й перемогу, треба дотерпіти.

З любов’ю, Олена Маслова