«На філфаці треба буде багато читати!» - лякали мене однолітки та батьки перед вступом.

«Та я ж це і люблю!» - оптимістично відповідала я.

Хто ж знав…

Мабуть ще зі школи усі пам'ятають таку річ як списки літератури. В університеті нічого кардинально не змінюється, от тільки видають їх не на літо, а напочатку семестру. Увесь семестр ви сумлінно (принаймні так задумується) читаєте потрібну літературу, а потім приходите на іспит підготованими. І все було б добре, якби одного разу у розкладі не трапився якийсь збій. «Завдяки» ньому в нещасних студентів другого курсу філфаку опинилося в одному семестрі одразу три літератури: українська, зарубіжна та російська. І, відповідно, ми отримали три списки…

«Розумію, що семестр завантажений, - казав нам кожен з трьох викладачів, розгортаючи список-сувій, - тому список скорочений, тут тільки найголовніші книжки. Їх небагато, лише те, без чого ви не зможете вважати себе освіченою людиною».

«Можливо, - думала я, «милуючись» трьома списками з 30+ пунктами в кожному і відчуваючи, як квадратними стають не тільки очі, а й окуляри, - бути неосвіченою не так й погано…».

Дуже швидко усій групі стало зрозуміло, що ми встрягли. Як ви здогадуєтесь, трьома літературами вивчаємі предмети не обмежувалися – але часу дійсно вистачало тільки на них, навіть якщо братися до праці з перших же днів, а не за студентською звичкою, в останню ніч. Була й ще одна проблема: класична, «серйозна» література пручалася, не піддавалася сприйняттю та не бажала влягатися в мізках, а події та персонажі, описані в ній, починали плутатися між собою.

«Архилох, Аполлон, Алкей, агіографія, Абе Кобо, Антігона – та як це все в біса запам’ятати!» – розорялася моя подружка над черговим томом, стукаючи в пориві почуттів ним об парту. Том щедро притрушував все навкруги пилом та мовчав. В голові спліталися героїні давньогрецьких трагедій та класичні бездоганні герої, авантюристи та святі, маленькі люди російської літератури та щось незрозуміле з періоду асбурду. Я дихала пилом і відчувала, що все йде кудись не туди і в кінці семестру в мене обов’язково відросте хвіст. Три хвости, як в Цербера… ні, здається, в нього було три голови, а у  гекатонхейров їх було п’ятдесят, а ось у авторів давньоруської літератури голови не було, тобто ні, в них не було почуття авторської власності… ой, леле.

Стало зрозуміло, що треба братися до справи серйозно. Перший місяць я читала будь-де: в метро, в черзі в буфет, за сніданком, обідом і вечерею та в ліжку. Була розроблена навіть спеціальна система проти засинання по вечорам: читання з стаканом води в руці. Як тільки стакан падає, читаючий прокидається і повертається на n сторінок назад 

Але прочитати було мало: важливо зрозуміти та укласти прочитане в голові. Тут довелося згадати молодші класи школи і читацький щоденник. Я захоплено малювала схемки, які пояснювали зв’язки між героями, виписувала цитати, що зачепили серце, та відомості про автора, а іноді й замальовувала героїв, як їх уявляла… А далі цей зошит подорожував по рукам подруг, які не встигли щось дочитати, та обростав новими записами. Мабуть, цікаво було б перечитати його зараз…

Потім на допомогу прийшла дама історія. Не знаю, хто і коли додумався викладати літературу у відриві від історії, але він точно був неправий. Без відповідних історичних реалій деякі вчинки героїв видаються дивними, конфлікти – надуманими,  а події повисають десь у просторі без часу, минулого та майбутнього… А ось після коротенького курсу історії давньогрецька сатира раптом стала смішною, класичні трагедії – дійсно болючими, а дивні житія розгорнулися справжньою поезією.

Не обходилося і без намагань зчитерити. Скільки сайтів, обіцяючих переказати усю світову класику за п’ятнадцять хвилин, передивилися ми з подругами! Втім, з кастрованих версій зрозуміти нічого не вдавалося, окрім того, що в процесі урізання літератури з неї кудись дівається душа.

Тоді ми вирішили допомагати одна одній і розподілили списки читання між групою. О, ця чудова нагода відчути себе давньогрецьким декламатором (чи просто акином): влаштовуєшься на парті й починаєш переказ, намагаючись зробити його якмога смішнішим та сучаснішим.

“А потім Фауст і каже Мефістофелю: запиши мене в барбершоп та встанови Тіндер! А Мефістофель йому відповідає: та я його поки не вигадав, пішли так по місту погуляємо»…

Такі перекази були чудовим способом посміятися й гарно провести час, але на іспитах, як ви здогадуєтесь, геть не допомогали.

Включалися в переказування й викладачі – ніколи не забуду викладачку української літератури, яка час від часу детально переповідала нам сюжети творів. Ми вдячно занотовували, от тільки потім виявилося, що так вона боролася з студентським нечитанням, і її перекази спеціально були невірними – не перечитав самостійно і повністю після пари – не склав.

Було, на жаль, і дещо повністю нечитаєме. Пам’ятаю свою боротьбу з багатотомним англійським плутовським романом «Історія Тома Джонса», який в якусь мить перетворився на справжню санта-барбару, чи картонні трагедії епохи класицизму… Що вже казати про російську літературу – до сьогодні впевнена, що після знайомства з «Історією одного міста» Салтикова-Щедріна, чи «Мілким бісом» Сологуба потрібно пропивати курс антидепресантів…

Але ця історія має гарний фінал, бо, хоч як було важко, усі в групі все-таки встигли прочитати більшу частину літератури до зимових свят і отримати свої позитивні відмітки.

А справжнє диво почалося трохи згодом. Коли прочитане трохи уляглося в голові, світ став ширшим та цікавішим. Я помітила, що більше не нудьгую в театрі та на операх – там все зрозуміло та важливо. Класичний живопис теж раптом перетворився з «чогось там намальоване» на «та тут же усі рідні!». Літературна гра, жарти, відсилки, паралелі – все це тепер ловилося на льоту, нашаровуючись на отриманий таким непростим шляхом бекграунд.

І так ця страшна класика стала частиною мого життя. 

А чи вдалося вам потоваришувати з класичними творами?

Ольга Орінго