І знову про французьку літературу, цілющі казки та дивовижні ювелірні дива.
***
Ми в Орінго заслужено любимо й цінуємо перстень «Це шляпа?», який приніс нам скромну, але справді світову славу. Спершу його почали носити українці, а потім диво вирушило мандрувати планетою: перша прикраса поїхала в Японію, в місто Осака, друга — в штат Колорадо, США. Зараз його носять у Великій Британії, у Словаччині, у Швейцарії, вже в усіх штатах США (навіть на Алясці!), у Південній Кореї, в Австралії й Новій Зеландії, у Канаді… Ці персні дуже люблять у старій Європі (Німеччина та Франція), де вони стали парними для багатьох закоханих. Ми отримуємо багато захоплених відгуків про те, як перстень подарував радість — а отже, всюди, по всьому світу, люди розуміють одне одного і нас, і читають казку про Маленького Принца. Давайте й ми знову її прочитаємо.
***
...Почалося все з того, що в червні 1942 року видавець Курт Хічкок обідав у нью-йоркському кафе «Арнольд». А оскільки видавці рідко обідають на самоті, не дивно, що поруч із ним сидів відомий письменник, володар Національної книжкової премії США та Великої премії Французької академії. Справи в цього письменника, щоправда, йшли кепсько: на війні загинув його близький друг Анрі, він не мав відповідної роботи, а екранізацію однієї з його найкращих книжок постійно відкладали. Він сидів за столом і задумливо малював на серветці образ, який часто приходив йому на думку в тяжкі хвилини. «Кого це ти малюєш?» — запитав Курт. «Маленького друга, якого ношу у своєму серці», — відповів письменник.
Майже рік, у самісінькому вирі страшної світової війни, поки на протилежному півкулі вибухали бомби й зіштовхувалися танки, письменник наполегливо працював. Він почувався зовсім хворим і виснаженим, але сумлінно писав свою притчу, повість про добро і мудрість. Коли йому бракувало слів, він малював. Художник з нього був, звісно, не такий, як письменник, але щось таки вмів. Наприклад, якось він намалював малюнок №1 і малюнок №2. Нам із вами вони дуже до вподоби!
Окрім того, що він був письменником, він ще й був відважним пілотом, який не раз зазнавав аварій. Тому й історія його була майже зовсім справжня: хлопчик Тоніо, якого письменник досі зберігав у собі (саме його він тоді малював на серветці в ресторані), став у казці Маленьким Принцом, а сам оповідач залишився собою — дорослим чоловіком. «Може, я трохи й схожий на дорослих. Напевно, я старію». Раніше письменник малював цього хлопчика з крилами, але тепер віддав йому свій улюблений шовковий шарф, який носив, як і годиться кожному льотчику. Адже хлопчик теж літає — з планети на планету. Звісно, письменник знав, що колись йому доведеться попрощатися з Тоніо, з Маленьким Принцом… Але він дуже хотів зберегти його якнайдовше. І, якщо пощастить, навчити цього і нас з вами.
«Жив-був Маленький Принц. Він жив на планеті, яка була трохи більшою за нього самого, і йому дуже бракувало друга…» Сумуючи за своїм загиблим товаришем, письменник дуже добре розумів, що це — бути самотнім. Мандруючи світом, якось він опинився в Марокко, де побачив дивовижного лисеня з дуже великими вухами. Щойно письменник згадав про нього — одразу його й намалював. Тепер у Маленького Принца теж з’явився вірний друг. Щоправда, його ще треба було приручити. Але письменник знав, що Маленький Принц обов’язково впорається.
Хоч наш письменник і жив та працював у Нью-Йорку, але насправді був родом із Франції. Повернутись додому він не міг, і все, що йому залишалося — це спогади. «Усі знають, що коли в Америці полудень, то у Франції сонце вже заходить. І якби за одну хвилину перенестися до Франції, можна було б милуватися заходом. На жаль, до Франції дуже, дуже далеко», — каже він Маленькому Принцу. Хто, як не він, зрозуміє це? Згодом письменник скаже: «Чи то дім, чи зірки, чи пустеля — найпрекрасніше в них те, чого не побачиш очима». Так, він не міг побачити ані свого загиблого друга, ані захід сонця на далекій батьківщині — але міг за одну мить уявити їх своїм внутрішнім зором. Зазирнувши у власне серце, письменник легко міг повернутися до Ліона або до замку Сен-Моріс-де-Реманс, де в дитинстві влаштовував пікніки в каштановому лісі й спостерігав, як ліхтарник Сен-Моріса запалює ліхтарі один за одним. Міг уявити свою дружину, якій рідко був вірним, і зрозуміти, що вона — єдина троянда серед усього саду запашних троянд, за яку він відповідає. Бо його серце було дуже пильним, як у справжнього пілота, який летить у темряві.
Майже рік блукав Маленький Принц пустелею. Майже рік писав свою казку пілот. Час, проведений із Маленьким Принцом, пішов письменникові на користь. Він знову відчув смак життя, немов зробив ковток тієї самої води, яка «народилася з довгого шляху під зорями, зі скрипу ворота, з зусиль моїх рук». Пілот закінчив писати, і через два тижні після того, як його книга побачила світ, у квітні 1943 року, він залишив Нью-Йорк, у якому йому було гірше, ніж у безлюдній пустелі. Куди він подався? Він вирушив боротися з баобабами. Адже «ґрунт планети весь заражений ними. А якщо баобаб не впізнати вчасно — потім від нього вже не позбутись. Він заволодіє всією планетою. Він прошиє її наскрізь своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів багато — вони розірвуть її на шматки». Він приєднався до військ Франції в Алжирі, щоб продовжити боротьбу за свою планету. А нам залишив свою казку.
Тепер, коли повість дочитано, давайте повернемося до самого початку — до малюнків №1 і №2. Завдяки їм і з’явився перстень «Це шляпа?». І, як я вже казала, багато з тих, у кому досі живе дитина і кому вдалося приручити одне одного, обирають цей перстень як парний. «Для тих, хто вже трошечки встиг подорослішати, ми делікатно відкрили секрет малюнка — але тільки їм, а не всіляким стороннім дорослим», — сказала Олена Маслова, презентуючи нову прикрасу у 2018 році.
Втім, є такі люди, які більше за інших оберігають свої таємниці. І для них в Орінго створили перстень «Головне всередині». Він повторює задум попереднього персня, але при цьому він міцніший, рівніший і трохи навіть доросліший. Напевно, хлопчик Тоніо носив би «Це шляпа?», а пілот Антуан — перстень «Головне всередині».
Його можна носити як обручку — «капелюхом» назовні або до себе, щоб уже зовсім ніхто-ніхто не знав, про що він. Він пасує під будь-який дрес-код, не сковує рухів, не зачепиться випадково за кишеню. У такому персні можна спокійно лагодити в пустелі літак. Він вийшов справді стриманий і дорослий, але найголовніше залишилось усередині.
Дитина всередині буде стрибати від радості, поки дорослі навколо будуть «дуже задоволені, що познайомилися з такою розсудливою людиною»… Ось такі невеличкі хитрощі. Ось така невеличка історія.
