Коли мені було років п’ять, кінцевою станцією метро по Олексіївській зеленій гілці була “Наукова”. А щоб туди дістатися, потрібно перейти з “Університету” на “Держпром”. Я ледве могла вимовити це слово і постійно допитувалася у матері, що воно таке. “Дім державної промисловості, держ-пром, розумієш?”, — але коли тобі п’ять, важко зрозуміти і що таке держава, і що таке промисловість.
“Ти народилася в Україні, а твоя мала батьківщина — це Харків”. Цьому мене навчали змалечку, і ніхто так цікаво не розповідав про всі куточки міста, як мама і дідусь. Вони намагалися зберегти для мене його історію, переповідали, як раніше називалися вулиці, на якому розі продавали найсмачніші тістечка і яка церква колись стояла на якомусь місці. На травневі свята і день міста обов’язково потрібно було сходити у велике харківське турне: Дзеркальний струмінь, парк Шевченка, площа Свободи і насамкінець омріяний парк Горького. Ще я знала, що Харків — це зоопарк і готель “Мир”, де працює мама.
Довгий час Харків для мене починався зі Струменя і закінчувався казковим парком з повітряними кульками. У родині прогулянка називалася “вийти в місто”, і я уявляла собі, що ось ці радісні місцинки і є місто, самий його осередок. І лише з часом, з віком, межі і поняття для мене розширилися. Харків — це універмаг на районі, куди я ходжу по хліб. Це шостий трамвай, що везе мене до школи. Це хлібозаводська величезна труба. А ще це маленькі будиночки приватного сектору, і затишний двір на Чайковського, де живе тітка. Молодіжний парк, куди ми ходимо до церкви, і немишлянські чигирі, де гуляємо з дівчатами після уроків.
Дивно, але коли я зовсім виросла, Харків знову стисся до розмірів центру. Адже лише там справжнє життя, там перші побачення, поцілунки, довгі прогулянки і випалені цигарки. Студентські роки назавжди лишаються в мені образами довгих каразінських коридорів і чарівного задержпром’я. Я дізналася, що існують вузенькі вулички “столичного центру”, відкрила для себе взагалі ніколи небачені місця. А ще оцей вогкий аромат метро найсильніше відчувається на “Держпромі”, ви помічали? Кінцева зупинка зеленої гілки тим часом переміщалася все далі й далі, а ми тільки й встигали їздити дивитися на нові станції і дихати запахом великого, зрослого міста.
Я ніколи не виїжджала з міста більше, ніж на тиждень. Не поїхала навчатися до Києва, бо не уявляла, як жити деінде. І врешті-решт у березні зібрала валізку, і виїхала з дому от уже майже на півроку… Розлука з містом відчувається, як розлука з батьком: нема до чиїх річок і дерев припасти, коли боляче, нема з ким поговорити самим лише поглядом. За що триматися, як за пам’ять про нього? Я не знаю, як можна було би втілити у невеличкій речі запах хліба, прохолоду порожніх аудиторій і тінь від кульки, яка злітає від тебе в небо. Але є каблучка “Держпром”, яка нагадує, що Харків — це залізобетон. У мене не було її раніше, тому що ну ось же воно, місто, і ось вона, горда будівля на площі. А тепер є. Тому що мене немає там.
Дім. Держава. Промисловість. Усі ці сенси в собі поєднує будівля Держпрому, справжня візитівка міста. Кажуть, що Харків то місто фонтанів, але до мене куди голосніше промовляє рублена краса заводів, харківські метал, скло і бетон, будівництва на окраїнах, вічні асфальтові уламки і спальні райони, аніж прозора вода Дзеркального струменя. Моя каблучка тим цінніша для мене, що її зробили не просто в Харкові, а у воєнному Харкові, і торкалися її руки не просто майстрів, а руки героїв. Вона приїхала до мене аж за море з дому, прохолодно-металева, незламна. Коли її одягаєш, пахне вогким метрóм і захитує, як шостий трамвайчик.
Так, це дивно, звикати до того, що твоє місто віднині — місто-герой. Але насправді я завжди це знала, навіть тоді, коли ще не могла вимовити “дім державної промисловості”. Сьогодні мій срібний знак зі мною, а з ним і моє серце, моє місто. Мій спомин про велику і малу Батьківщини. Як дзвіниця Успенського собору: держ-пром, держ-спом, держ-трим.
Анастасія Орінго
Cvetochnayafeya
Втр, 23/08/2022 - 14:43
Tata_Od
Ср, 24/08/2022 - 07:41
Minakova
Ср, 24/08/2022 - 21:00
galina_К
Пт, 26/08/2022 - 08:56