Колекція «Я дам тобі знак» потроху зростає. Робить вона це самочинно, як і раніше, особливо й не дослухаючись до моїх бажань. Довідник вже схожий на путівник по великому місту, а мені стільки ще треба вам розказати й показати...

І з супутньої казки розмахують прапорами не до кінця зрозумілі Зло й Добро, а жінка поруч з ними крутить в руках Ключ перетину і теж хоче побачити, заради чого постраждало її улюблене дзеркало...   Доведеться таки виконувати свої зобов’язання перед творчою стихією, щоб там не припинили дочасно термін дії мого абонементу. 

На жаль, наразі навіть гадки не маю, скільки ще потрібно слів для розкриття ідеї колекції і скільки пройде часу, поки люди почнуть сприймати форму. Статистика показує, що усі створені прикраси-амулети стають помітними широкому загалу лише десь через три-чотири роки, зрідка — за рік. І тут не мають значенні ані ціна, ані фото, ані опис — ось воно усе лежить на поверхні, але його не бачать, а наступного року щось відбувається і продаж виростає так, що треба робити ці прикраси весь час. Таке було, наприклад, з підвісом «Магія погляду», колекціями стихій та бумерангів, «Магічним квадратом», верхніми знаками з колекції WEEK та багатьма іншими прикрасами.

Перстень «Нерівна рівність», чарівний та потужний, навіть засмутив мене минулого року, на початку свого існування: я була в нього щиро закохана і мені здавалося, що він яскравий, важливий та гримить ніби водоспад, але ж ні… Його нормально побачили тільки цього року. 

Що робить дивні речі спочатку невидимими, а потім раптом помітними? Як же хочеться знайти ключ до цих дверей, розчинити їх та швидко дізнатися усі таємниці. 

Можливо, щоб речі перейшли з уявного до матеріального світу, вони повинні віддзеркалитися у певній кількості очей та зачепити певну кількість сердець? Тобто саме люди-глядачі оживляють наново зроблене, а не митці? 

Ця своєрідна теорія ювелірного маркетингу має певне підґрунтя і підтверджується ще одним  фактом: коли я створюю прикрасу, яка відображає відомі речі чи хоча б містить якийсь впізнаваний елемент на додачу до складних, то така прикраса сприймається аудиторією одразу на високому рівні бажання та не показує потім ніяких американських гірок. 

Як приклади наведу каблучку «Це шляпа?», яку стабільно продовжують замовляти в усі країни світу вже шість років, та підвіс «Молитва за Харків», який не втрачає жодного пункту популярності півтора роки. На каблучці маємо чітку відсилку до слона в удаві з казки про Маленького принца, яку зрозуміє кожен, хто читав цю казку з ілюстраціями автора. «Молитва…» причаровує зображенням центральної частини Харкова та її несподіваною схожістю з Millennium Falcon з «Зоряних війн» (побачила це у вже готовому підвісі), і тільки потім око бачить слова латиною, які вже не лякають, бо виникло приємне відчуття впізнаваності, а значить — є контакт з мільйонами інших людей. 

Але ж якось продається безліч прикрас без будь-якої ознаки впізнаваності? До речі, таких масово-популярних речей продається набагато більше, аніж впізнаваних, особливо якщо додати до розрахунку підробки гвіздочків Cartier чи квіточок Alhambra від Van Cleef & Arpels, які втратили своє обличчя та сенс завдяки копіювальникам. В нас такого у продажу ніколи не було, але двадцять років тісних стосунків у галузі дають мені право трохи побути експертом і в тому, чого не робила сама. 

І якщо придивитися під іншим кутом, це теж цілком коректно поєднується з моєю теорією: люди знаходять в такому важливі для себе відлуння престижу від володарювання прикрасою. Можна не читати майже нічого, не знати як виглядають міста, але які почуття потрібно відчувати від отримання файної ювелірної прикраси, знають усі, і знають майже на генетичному рівні. 

Виходить так, що до того, як прикрасу зрозуміють і забажають, вона заздалегідь повинна стати зрозумілою і бажаною, пов’язаною з тим, що людина може захотіти відчути чи згадати? Щоб її хотіли, прикраса повинна бути створеною колись давно, і не обов’язково у готовому ювелірному вигляді чи в ескізі. Допустимо також побачити майбутню прикрасу в шедеврах минулого і зіграти на формі, впізнаваній навіть у мініатюрі. 

Але що ж робити, коли твориться таке, чому немає готових пояснень? Навіщо створювати те, що потрібно пояснювати з усіх боків, вигадувати нові терміни, знаки й навіть слова, бо не вистачає матеріалів для вдалих компіляцій? Навіщо постійно вигадувати велосипеди, якщо можна їх просто робити та продавати?

Немає логічної відповіді. Якби ж я тільки мала перед очима мету, яку можна легко сформулювати у кількості знаків на рахунку… О, тоді ніколи б у житті не дозволяла собі творити без гальм та вигадувати чи відкривати нові світи. Та й «Срібну мрію» б теж не дозволяла, бо завжди щось тягне при виборі мене туди, де ніхто ще не ходив та більше не піде.

Але моя мета весь час шукає собі таку шкалу, за якою зможу побачити та розрахувати її хоча б я, без трансляції на широкий загал. 

Колекція року  — це про те, що буде далі. Вона завжди тільки про майбутні впізнаваності та наочності, про те, що буде цінним потім, про передчуття змін у повітрі та про невидимі ниточки, які тільки готують мойри, щоб прясти далі наші долі. 

Ниточки майорять навколо у повітрі. Чиїсь роздуми, винаходи, незавершені діалоги, нерозкриті таємниці, тоненькі ніби волосинки і міцні як корабельні канати, усі вони мають спільну рису: люблять, коли їх помічають, надихаються та прив’язують до них продовження. 

От якби в мене була мета порахувати ті щасливі непомітні ниточки, до яких я під’єдналася, може у штуках або кілометрах і якби б існувала шкала вимірювання творчого неспокою… Ой, мабуть тут я б точно була мільйонеркою у цьому вимірі. 

Колись я побачила ниточку, яка тягнулася до мене від улюбленої казки: «…тепер інакше відчуваю казку Андерсена про «Снігову Королеву», не так як у дитинстві. В самій Королеві мені вже не вбачається зло — це не вона створювала те диявольське дзеркало і не вона його розбивала, не вона робила з людей злих та безжальних потвор. Хто зна, що було б з Каєм та Гердою, якби Королева не дала його тимчасово крижаному серцю прихисток в своєму казковому палаці…  Дуже добра, як на Андерсена казка, з приємним післясмаком, якась дивно обнадійлива. Він написав її зі своїх думок, не адаптуючи старовинні казки та легенди, і на мою думку, «Снігова Королева» — найкраща його казка…»

Подумки підхопила ту ниточку та дійшла висновку, що у диявольського дзеркала обов’язково повинен бути близнюк з протилежним характером, бо інакше світ був давно зруйнованим. Світ тримається на балансі: світле і темне, день і ніч, вигадане і реальне, добро і зло, так чи ні — саме дуалізм роблить ниточки зв’язку міцними та надійними, як двоконтурні гальма. Поняття й сутності перетікають одне в одне до нескінченності, протилежності заміщують вільні місця, світ котиться далі.

«Ну, так починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, — ми знатимемо більше, ніж зараз…» — написав сто вісімдесят років тому Ганс Крістіан Андерсен і не покривив душею. 

Далі буде… 

О.М.