«Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла...»

 Сергій Жадан

«Відкладати на завтра — погана звичка, — долітає у споминах голос з дитинства, — все важливе, суттєве й не дуже варто втілити в дію чим швидше!» Бо хто знає, що буде в майбутньому, а минуле… Воно вже приховане за серпанком зі спогадів: цієї напівпрозорої завіси достатньо, щоб відокремити цілі роки від наших намагань щось додати чи виправити. Тож лишається лише стислий відрізок сьогодення, який ще мить тому був загадковим прийдешнім.

Хоча про те, що час — явище не лінійне, нас попереджав ще Айнштайн. Плин часу залежить від багатьох чинників, а при певних умовах може навіть сповільнюватись. Згадок про те, що відчуття часу може змінитись одразу в масштабах цілої країни, я не зустрічала, але думка, що ми всередині якогось божевільного експерименту, не покидає.

Українці вже давно не міркують тими поняттями минулого, сьогодення та майбутнього, які вживали колись. Таке враження, що ми тимчасово втратили сигнал супутників, яким керувались, рухаючись по життю. І без цього дороговказа на шляху з відправною точкою у «вчора» і пунктом прибуття у «завтра» стало складніше будувати плани та малювати мапу наступних дій. А головне, що змінюється сама картинка майбутнього: ми частіше додаємо на неї кадри зі спогадів, шукаючи в затишному, знайомому минулому точку опори.

пам’ять – то дзеркало провидіння

і я пам’ятаю усе що буде

для цього не конче дивитись крізь стіни

для цього не треба ніякого вуду

я ношу майбутнє в своїй біографії

я бачу завтра в провалах пам’яті…

Юрій Іздрик

І це логічно: у шторм краще триматись рідного берега та шукати поглядом світло маяка, аніж рушати у невідомість, нехай навіть подорож обіцяє відкриття. От ми і тримаємось: відпускаємо тривожні думки й пливемо на теплих хвилях пам’яті. І точно знаємо, що саме з цих спогадів візьмемо з собою в майбутнє.

На фото підвіс «До завтра...»

З ким та коли ми його зустрінемо, ще невідомо, але воно буде щасливим і безтурботним. З мирним небом, прокресленим довгими білими підписами пасажирських літаків, з тишею світанкового узбережжя, наполоханою криками чайок, з теплими обіймами Чорного моря, що ніби шепоче хвилями: «Завтра все буде, як завжди, буде, як раніше...»

Наталія Орінго